Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.
Станіслав Оріховський-Роксолан, український письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст доби Відродження

Тоталітарні салюти

14 жовтня, 2019 - 13:35

У Москві, на Поклонній горі, прогримів ще один салют – цього разу на честь визволення Риги Червоною Армією в жовтні 1944 року. Ще напередодні його прозвучали заперечення глави МЗС Латвії Едгара Рінкевича, що попри те, що це велика річ - перемога над нацистами, «Червона Армія також принесла десятиліття радянської окупації. Сумно, що Росія ігнорує цей факт і продовжує поширювати помилковий історичний наратив». Потім МЗС Латвії випустив офіційну заяву, назвавши майбутній салют неприйнятним жестом і недружнім кроком, оскільки, «вітаючи розгром фашизму, ми нагадуємо світу, що для Латвії, Литви та Естонії відновлення свободи і незалежності відбулося на неповні 50 років пізніше, бо входження Червоної Армії означало відновлення радянської окупації». Також зовнішньополітичне відомство Латвії засудило зусилля Росії «переписати історію і виправдати вчинені сталіністами злочини» в роки Другої світової війни.

Російський посол у Латвії Євген Лук'янов на ці демарші бадьоро відбарабанив: «Глава МЗС Латвії має право виступати з будь-якого приводу, має право на свою точку зору. Але як це може вплинути на наше право, обов'язок і необхідність не забувати свою історію, пишатися своїми перемогами? Ми не програли. Нам не соромно і не шкода». До посла приєдналася офіційний представник МЗС Марія Захарова. В інтерв'ю російському інформагентству РБК вона заявила, що Латвія втратила свій «економічний, військовий, гуманітарний суверенітет» через розміщення там сил НАТО і США (НАТО і США - з вуст представника російського МЗС звучить дивно - виходить, що Захарова впевнена, що Америка в НАТО не входить!). Ще вона додала, що «якби МЗС Латвії цінував свободу, то не заохочував би розміщення на території своєї країни іноземних військових контингентів».

Обмовка просто за Фрейдом. Виходить, Захарова цілком переконана, що Білорусія, Таджикистан, Киргизія, Сирія, Вірменія та інші країни, де є російські війська, військові бази або інші військові об'єкти, тим самим втратили свій суверенітет. І, до речі, вона саме так вважає. І не тільки вона, а й набагато більш високопоставлені люди в Кремлі. Захарова також вважає, що Латвія витрачає 2% свого ВВП на розміщення сил НАТО в країні, а тому, «з огляду на те, що в НАТО Рига не вирішує зовсім нічого, це можна назвати платою за окупацію». Взагалі ж бо 2% ВВП - це величина річного військового бюджету Латвії і до перебування на території країни іноземних військ це жодного стосунку не має хоча б тому, що ніякі сили НАТО на постійній основі в Латвії досі не розміщені. Тут характерно інше - фактичне визнання того, що присутність іноземних військ насправді є окупацією країни. Значить, Захарова повинна визнати радянську окупацію Латвії, так само як і інших держав. І зовсім вже дивно чути з її вуст, що за часів СРСР у Латвії розвивалися промисловість і наука. За словами Марії Володимирівни, у республіки було все, «щоб перетворитися на самостійну державу». Ну, щодо розвитку промисловості і науки в Латвії та інших країнах Балтії - це стара демагогія ще радянського розливу. Насправді в Латвії та інших країнах Балтії розвивалася майже виключно та промисловість і пов'язана з нею наука, яка обслуговувала інтереси радянського військово-промислового комплексу. Тому після розпаду СРСР більшість великих промислових підприємств, побудованих за радянських часів у цьому регіоні, опинилися не при ділі. Але цікавіше тут фактичне визнання того, що природний стан Латвії - це існування в ролі незалежної держави. І СРСР нібито мало не готував її до того, щоб стати незалежною, та ось тільки народний фронт Латвії трохи поквапився.

Перед ризьким салютом Міністерство оборони Росії оприлюднило документи щодо звільнення столиці Латвії. Чогось особливо цікавого і дійсно нового в цих документах знайти важко - здебільшого це політповідомлення і нагородні листи, тобто найменш достовірні види радянських військових документів, та повторення всіх легенд радянського часу, пов'язаних із концтабором Саласпілс. Набагато цікавіше інше - коментар офіційного російського історика Юрія Кнутова стосовно публікації цих документів і ювілею визволення Риги в інтерв'ю RussiaToday: «У Латвії в цей час жили різні люди. Хтось був готовий до останнього боротися з нацизмом, вступаючи в добровольчі полки Червоної армії. Інші - вичікували, що буде далі, і намагалися просто вижити. А треті були представниками агресивної меншини, налаштованої на співпрацю з окупантами. Вони нападали на відступаючі частини Червоної армії, а потім відразу ж приступали до масових убивств і тортур людей, неугодних фашистам». Формула воістину універсальна, і не тільки Росія може її використовувати. Ось, наприклад, як вона прозвучала б у Європі та Америці з вуст представників праворадикальних сил, які заперечують злочини нацистів: «У Латвії (Естонії, Литві, Україні, Білорусії тощо), у всіх країнах, захоплених СРСР в результаті пакту Молотов - Ріббентропа, в це час жили різні люди. Одні були готові до останнього боротися з комуністами, вступаючи в добровольчі дивізії СС. Інші - вичікували, що буде далі, і намагалися просто вижити. А треті були представниками агресивної меншини, налаштованої на співпрацю з радянськими окупантами. Вони нападали на відступаючі частини вермахту, а потім відразу ж приступали до масових убивств, тортур і депортацій людей, неугодних комуністам».

Насправді і в Латвії, і в інших державах Балтії та Східної Європи загалом ні уряди, ні переважна більшість населення та істориків ніколи не вважали, що нацистська Німеччина була краще за комуністичний Радянський Союз. Там засуджували злочини і нацистів, і комуністів, включно зі злочинами власних колабораціоністів з обох боків, і не вірили ні в чистий вермахт, ні в чисту Червону Армію. Однак при цьому підкреслювалося, що радянська окупація з нав'язаними нею комуністичними режимами була на порядок більш тривалою, ніж німецька, а тому вона мала набагато більш руйнівні наслідки для розвитку окупованих країн.

А тепер уявімо собі на хвилиночку, що уряд Німеччини на чолі з Ангелою Меркель ухвалює рішення відзначати артилерійськими салютами ювілейні річниці визволення вермахтом Києва, Мінська, Вільнюса, Риги, Таллінна, Кишинева... І в обґрунтування цієї акції або сама канцлер, або глава німецького зовнішньополітичного відомства заявляють приблизно наступне: «Наше право, наш обов'язок і необхідність не забувати свою історію і пишатися своїми перемогами. Вермахт не програв у Другій світовій війні, але змушений був поступитися перевазі союзників. Нам не соромно і ми не шкодуємо про те, що було зроблено. Німецькі солдати несли звільнення від комуністичного ярма країнам Балтії, Україні та Білорусії. Шкода, що нам не вдалося звільнити Москву, Ленінград і Сталінград, тоді б від комунізму був би звільнений і російський народ». Уявляєте, який зчинився б всесвітній скандал? Тим часом, рівно те ж саме, по суті, не раз заявляли і продовжують заявляти високопоставлені російські офіційні особи, однак це викликає лише досить слабку реакцію в світі. З одного боку, Росію бояться. З іншого - не хочуть ворушити болюче минуле. У Росії ж не тільки нинішнє політичне керівництво, а й ширші кола як еліт, так і народних мас саме так і думають. Усі вони всерйоз переконують себе в тому, що сталінський режим був набагато краще гітлерівського і докорінно від нього відрізнявся, що тоталітарним були тільки нацистський і фашистський режими, але не комуністичні режими СРСР та його союзників, що Сталін, якщо і був винен у необґрунтованих репресіях, то у війну практично завжди діяв правильно, і що це дуже добре, що Радянський Союз у результаті Великої Вітчизняної війни розширив свої кордони і створив для себе великі сфери впливу в Європі і в Азії. Якщо на Заході тоталітаризм рішуче засуджується, то в Росії вважають за краще взагалі не визнавати існування тоталітарного режиму в СРСР, зокрема і тому, що нинішній російський режим стає все більше на нього схожим як у зовнішній, так і у внутрішній політиці. Звідси і спроба зробити тоталітарне минуле основою сучасної російської національної ідентичності і виправданням нинішньої агресивної зовнішньої політики.

27 жовтня буде 75-річчя визволення Ужгорода, останнього великого міста України, звільненого Червоною Армією. Цікаво, чи відбудеться в Москві з цього приводу салют?

Борис СОКОЛОВ, професор, Москва

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ