Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.
Станіслав Оріховський-Роксолан, український письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст доби Відродження

Україна постколоніальна

Кремль зумів ефективно для себе використати загальні синдроми і регіональну специфіку нашої країни
23 жовтня, 2019 - 09:49

Здавалося, що розуміння постколоніального статусу України як одного з головних зумовлюючих чинників її нинішнього стану за останні роки почало-таки вкорінюватися в наукових розвідках і політичній практиці. Це був справжній прорив: за невміння та небажання зрозуміти це й відповідним чином будувати економічну, культурну та соціальну політику нація і держава заплатили воістину страхітливу ціну. Досить згадати лише «реформи» уряду Кучми, які наприкінці 1992 року зрівняли в плані податків та відсутності підтримки з боку держави друк українських книжок і часописів з виробництвом шкарпеток та горілки (а перед тим пільги вже були два роки як установлені — бодай щодо книжок та альманахів). Удар був страшний, але все ж знайшлися видавництва, які зуміли публікувати хороші книжки й журнали, хоча кількість видань — без яких неможлива змістовна деколонізація — різко впала. 1994 року знаний російський журналіст Матвій Ганапольський, приїхавши до Києва, з подивом відзначив, що програми телебачення в Україні істотно відрізняються від російських, що вони наближені до європейських. Але це теж довго не протрималося: Леонід Кучма, ставши президентом, передав контроль за телепростором компрадорському капіталу, з якого виріс капітал олігархічний — з усіма відповідними наслідками. Скажімо, якщо телеканал ІCTV в перші роки свого існування давав у ефір виключно україномовний контент, у тому числі чимало мультфільмів, наслідком чого стало те, що навіть російськомовна дітлашня обговорювала їх між собою українською, то з включенням ІCTV у медіахолдинг президентського (тоді ще неофіційного) зятя ситуація змінилася з точністю до навпаки. І лише потім на ІCTV почали з’являтися окремі україномовні телепередачі — поряд з нескінченними російсько-радянськими серіалами, які працювали на перетворення України в неоколоніальну державу, сателіта нещодавньої офіційної метрополії...

В економіці ситуація була ще гіршою. Ухвалена Верховною Радою в першій половині 1992 року так звана програма Ємельянова (за прізвищем керівника групи експертів, які її створили) передбачала спочатку системні перетворення, формування цілісної національної економіки (годі сказати, що частка так званого кінцевого продукту в господарстві УРСР не перевищувала треті, все інше було комплектуючими для російських заводів і фабрик), яка працювала б на комплексне забезпечення потреб українців, задіявши в це кваліфіковану робочу силу, так і не запрацювала. Хаотичні «реформи» прем’єра Кучми вилилися у рекордну гіперінфляцію (її потім перевершила, здається, тільки Зімбабве), а окремі ініціативи мислячих директорів держпідприємств не мали державної підтримки (а якби мали її, то українськими містами із середини 1990-х бігали б не ГАЗелі, а нічим не гірші маршрутки виробництва КрАЗу; тим часом у Нижньому Новгороді ефективно діяв Нємцов, який, до речі, встановив і нульовий податок на видання книг, а в Україні — великі та маленькі кучми).

Втім, Україна мала шанс змінити ситуацію: на президентських виборах 1999 року антиолігархічно-державницька програма Євгена Марчука об’єктивно була спрямована на подолання негативної колоніальної спадщини, бо мала на меті різко зменшити частку та вплив компрадорського капіталу, як відомо, завжди тісно зав’язаного на колишню метрополію. Проте не склалося...

Дивна річ: проблема колоніального статусу українських земель у Російській імперії була ґрунтовно розроблена в 1920-х роках (у тому числі й російськими дослідниками); тоді ж Михайло Волобуєв-Артемов писав про прагнення центральних союзних органів ставитися до Радянської України як колонії, та це чомусь майже забулося навіть у дисидентських колах. Якщо й писали про російський колоніалізм, то в плані мовно-культурологічному. У 1990-х відродження антиколоніального дискурсу відбулося також передусім у сенсі мови та культури, потім політики, а вже потім — у соціально-економічному та синтетичному вимірах. Осмислення проблеми на теоретичному рівні істотно ускладнювалося різним характером колоніальної спадщини — як у ментально-культурному, так і в територіальному плані. Микола Рябчук на початку 2000-х років висунув тезу про «дві України», суттєво відмінні між собою: одна — за своїми головними засадами європейська, друга — орієнтована на Москву. Насправді мало сенс вести мову не про дві, а про три, ба більше — «три з половиною України». Це довели 2001 року соціологи знаного тоді центру «Імідж-контроль» у результаті кількох опитувань, у яких залучався 40-тисячний масив респондентів із усіх регіонів. Досить чітко виокремилися Західна Україна (у ХХ столітті — польська, угорська та румунська колонізація, з 1953 року — радянська, яка замістила радянську ж політику окупації); Центральна (російська, потім радянська після десятиліття автономії часів «українізації», а в 1917—1921 роках — база визвольних змагань); Південна, аж до Слобожанщини (специфіка російської колонізації — переселення козаків, масове заселення іноетнічним елементом, насадження латифундій, головна база армії Нестора Махна й інших нікому не підлеглих отаманів); нарешті, «третя з половиною» Україна — власне «червона», Донбас та Крим, колонізація яких відбувалася головним чином уже за часів СРСР шляхом переселення туди як росіян, так і українців з інших регіонів за цілеспрямованого придушення Кремлем усього українського. Але відмінності не були фатальними; антиолігархічний, затим і свідомо антиколоніальний протест з’єднав головні регіони. На президентських виборах 2004 року дві перші України об’єдналися, давши перемогу Ющенку, яку він ганебно не використав; на виборах 2014 року об’єдналися вже три України — здавалося, що база для подолання колоніальної спадщини достатня, але зрештою завадили добре відомі чинники: збереження олігархічного панування в економіці, мас-медіа та політиці й занадто велика зачарованість частини правлячих кіл наймоднішими західними вченнями, тоді як варто було звернутися до напрацьованих у світі Postcolonial Studies (відповідно переосмислюючи їх і допасовуючи до українських реалій). Але наголошую: у плані теорії, а почасти й практики зробили чимало.

А тим часом Кремль зумів ефективно використати постколоніальні синдроми назагал і регіональну специфіку постколоніального стану в Україні. Саме ті регіони, які 2001 року мали яскраво виражений «червоний» характер, обумовлений специфікою заселення та облаштування за радянських часів (а частково — ще в останні десятиліття існування Російської імперії), перетворилися на зони окупації та затяжних воєнних дій. Деколонізацією бодай на культурницькому рівні до 2014 року там займалися ентузіасти, а не держава, — от і маємо відповідний сумний наслідок. Ще сумнішим наслідком недосконалої й занадто повільно здійснюваної антиколоніальної політики стали вибори 2019 року. Одним із головних їхніх гасел була ліквідація тісно пов’язаного з Росією олігархічно-компрадорського капіталу, а в результаті всі бонуси зібрав ще більше пов’язаний з метрополією капітал, який використовує управлінців та політичних спікерів, які здебільшого навіть не розуміють постколоніального статусу і стану України. Але про це і про події останніх років — у наступній статті, яку автор планує запропонувати «Дню» за тиждень.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ