Україна в тіні Сирії
Берлінську зустріч у«нормандському форматі» за всіма ознаками в повному розумінні такою вважати не можна. З упевненістю можна говорити, що тільки б через нашу країну і конфлікт на Донбасі Путін у Берлін не приїхав. Адже ще у вересні він фактично зірвав таку зустріч на полях саміту G20 в Китаї, і не було ніяких ознак зміни його позиції, крім сказаного крізь зуби, що все одно доведеться розмовляти. Додамо до цього роздратування через невдалий візиту Париж. Хоча пов'язано це було не з Україною, але все складалося в негативний флер. Москва до останнього прораховувала необхідність поїздки в Берлін, зважувала можливі плюси і неминучі мінуси.
Спочатку, розв'язуючи агресію на Донбасі після анексії Криму, Кремль мав на меті примусити Київ на згоду залишитися в зоні впливу Москви і назавжди закрити західний вектор у своїй політиці. Іншими словами, перетворитися на повністю залежну державу на кшталт Вірменії, вступити в усі контрольовані Росією інтеграційні об'єднання і тоді тією чи іншою мірою буде відновлена територіальна цілісність України, зокрема щодо Донбасу, на московських умовах.
Здійснення цієї політики зустріло, на превеликий подив Кремля, відсіч України і Заходу. Росія опинилася під санкціями і в дипломатичній ізоляції, тоді було вирішено її прорвати втручанням у Сирії.
Спочатку планувалося вести два конфлікти паралельно, але досить швидко з'ясувалося, що це важко. Участь на Донбасі разом із Сирією вимагала все більшого залучення ресурсів. Фінансові можливості зменшилися, і це поставило на порядок денний питання вибору пріоритетів.
На перший погляд, втручання Росії на Донбасі виглядало для неї пріоритетним. Все-таки територіальна близькість і можливість підняти хвилю, подібну до так званого «русского мира», представлялася набагато більш простою і ефективною. Однак все виявилося набагато складніше.
Приблизно пізньою весною поточного року в Москві почали усвідомлювати три найважливіших чинники.
По перше. Для Заходу сирійський конфлікт набуває більшого значення, ніж український. Не в останню чергу через наплив мігрантів і складнощів, що виникають при цьому, зокрема матеріального характеру. Стосовно проблем Близького Сходу західні країни, зокрема і США, готові обговорювати ті чи інші способи виходу з кризи. У цьому сенсі Москва частково виходить з дипломатичної ізоляції.
По-друге. Непоступливість Кремля в українському питанні так чи інакше викликає відповідну твердість Німеччини і тепер Франції. До цього в російській столиці виявилися не зовсім готові.
По-третє. Остаточно стало ясно, що поставлені агресією на Донбасі цілі виявилися не тільки недосяжними, але навіть неможливо взагалі уявити виконання цих вимог. Західний курс Києва тільки зміцнився, жодних політичних змін в Україні не передбачається в доступній для огляду перспективі. Ставка на серйозні економічні і фінансові труднощі і зростання на цій основі народного невдоволення владою виявилася битою. Більш того, українська влада поступово консолідується, і в цьому відношенні нічого сприятливого для Москви не проглядається.
Водночас у геополітичному сенсі закріплення позицій Москви на Близькому Сході виявляється набагато кращим, ніж в'язка війна в Україні, що не обіцяє близької перемоги. З іншого боку, військова активність Росії в Сирії викликає все більше занепокоєння західних країн. Якоїсь миті загроза розширення санкцій через бомбардування Алеппо здавалася цілком реальною, і це загрожувало ще більшими проблемами, зокрема для російського бюджету. Додамо до цього складності оборонного комплексу і всім відомі фінансові обмеження.
Виявилося, що не так складно оцінити всі геополітичні переваги від розширення втручання в Сирії, зокрема і відсилання в східну частину Середземного моря корабельної групи на чолі з важким авіаносним крейсером «Адмірал Кузнєцов».
Висновок напрошувався сам собою. Треба продемонструвати хоч якусь зговірливість,передовсім щодо Сирії. Зокрема згоду на так звану гуманітарну паузу в Алеппо. Щодо України довелося серйозніше відступити. Нехай і формальна згода на збройну місію ОБСЄ на Донбасі представляє суттєву зміну позиції Москви. При тому, що ще зовсім недавно міністр закордонних справ Сергій Лавров і його заступники в один голос стверджували, що на таке Росія ніколи не піде.
Звичайно, від згоди Путіна в Берліні щодо України до реальних кроків у цьому напрямі дистанція величезного розміру. Більше того, сторони, це обов'язково, абсолютно по-різному будуть трактувати досягнуті домовленості. Це звичайна і в чомусь навіть стандартна практика московської політики. Досягнення дійсного врегулювання на Донбасі - справа не близького майбутнього. Проте перший крок довжиною в один міліметр все ж зроблений.
Є ще один фактор, через який Москва переносить центр ваги своєї політики з України до Сирії. Там чомусь вважають, що в тіні сирійського конфлікту Захід приділятиме менше уваги Києву, і це як мінімум дасть Кремлю деякий дипломатичний перепочинок.
Якщо повернутися до геополітики, то вийшло так, що закріплення на Близькому Сході може потенційно дати можливість Москві в середньостроковій перспективі повернути собі достатній вплив у цьому стратегічно важливому регіоні.
Поки в Кремлі не розглядають варіант перманентного розвитку кризи, коли інші глобальні і регіональні гравці зі своїх причин захочуть все-таки витіснити Росію не тільки з Близького, а й Середнього Сходу.
Так само там не схильні враховувати все зростаючий обсяг ресурсів, необхідних для просування і тим більше закріплення в східній частині Середземного моря. При цьому апетит приходить під час їжі. Відносний військовий успіх у районі Алеппо дає можливість поглядати і на Лівію. Опрацьовується аналогічний Сирії сценарій втручання в цій країні.
У міру розростання геополітичної залученості Росії у справи арабських країн у Середземному морі цінність Донбасу для Кремля буде поступово падати. І в цьому відкривається в середньостроковій перспективі вікно можливостей відновлення повного українського контролю над нашою територією.
