Ватники російської літератури
Не живе ОРДЛО без медійних фігур. Тільки-но пишно, за традицією з театральної сцени, провели на вічний непокой Михайла Толстих ака Гіві, як «Комсомольска правда» розродилась інтерв’ю з письменником Захаром Прилєпіним, який нібито створив батальон з «бувалих вояків» для захисту, зрозуміло, від фашистів і в подальшому для взяття «російського міста Києва».
Кваплюсь відразу попередити питання, чому його не засудять на батьківщині, адже участь у незаконному збройному формуванні є криміналом. Але є лукаве застереження в кримінальному кодексі сусідньої держави. Частина 2 статті 208 «Організація незаконного збройного формування або участь у ньому» карає за таке діяння лише тоді, коло воно суперечить інтересам Російської Федерації. Війна проти України, вочевидь, їм не суперечить.
Але зараз не про те. Чи тільки з ненависті до неіснуючих українських фашистів цей «інженер людських душ» змінив перо чи то клавіатуру на автомат Калашникова? І тут цікаві речі випливають з вищезгаданого інтерв’ю. Прилєпін ставить себе в один ряд, точніше шеренгу, з майже усіма російськими літераторами. Каже, що нарахував більше сотні поетів та письменників з XVIII століття, життя яких було напряму пов’язане з військовою службою, за умовчанням прирівнюючи її до російського імперіалізму. Тут і Гумільов, і, Долматовський, і Сімонов. Але з особливою ніжністю він говорить про «абсолютного імперіаліста» Олександра Пушкіна.
І певною мірою з Прилєпіним треба погодитись. Пушкін дійсно написав оду на придушення польського повстання 1831 року. Правда, варто при цьому згадати й те, що Петро В’яземський, який тоді уважався поетом не меншого масштабу, перестав подавати йому руку після того.
Як на мене, Прилєпіна, якщо й порівнювати, то скоріше з «неїстовим Віссаріоном», який не тільки знущався з молодої тоді української модерної літератури та історичної науки, з українців як народу (але чистенькі українські хати та зелений борщ йому були до вподоби). Він і киримли ставив нарівно з баранами та верблюдами, кажучи, що це різні види одного й того ж роду. І демократизм Бєлінського був дуже сумнівний, недаремно він захоплювався ще однією імперіалістичною одою Пушкіна «Клеветникам России» і казав Олександру Герцену, що існування самодержавства розумне і виправдане.
Зрозуміло, не Прилєпіним єдиним живе російська література, та й Пушкіна ми любимо не за його імперськість. Був і геніальний Лев Толстой з «Хажди-Муратом», і Володимир Маяковський з його: «Я – не из кацапов-разинь. Я – дедом казак, другим – сечевик, а по рожденью - грузин», і Давід Самойлов з його «Бандиткою», і Андрій Орлов (Орлуша).
Але-але… Будемо пам’ятати, що коріння та паростки російського імперіалізму присутні не тільки в сучасній політиці та історичному минулому. Є вони і в тій царині, яка найближче лежить до людської душі – в письменстві, в мистецтві. Інформаційна війна з останньою у світі імперією – надовго, і ці сфери культури не стоять осторонь неї.
