«Воінство православноє» й українські вузи
Днями українські ЗМІ та соцмережі обійшла інформація про те, що з Росії до України перекидається «десант» з чималенької кількості (можна сказати, «небесно-десантна бригада») православних попів і семінаристів для «усілєнія скрєп православія». Звичайно ж, ідеться про православ’я московського розливу, яке привласнило собі статус «канонічного». Проте варто визнати, що проблема зі священиками РПЦ для України виникла не вчора, навіть не позавчора. Вона нараховує вже декілька століть, з часу насильницького приєднання Київської митрополії до Московського патріархату. Сьогодні ж подібні дії московської патріархії можна розглядати не інакше як посилення п’ятої православної колони в Україні. Зрештою, не випадково патріарх Кіріл більше року тому заявив: «Мы не разделяем народ Украины, это наша паства, православные верующие люди, которые свидетельствуют о Христе со времени крещения в Днепровских водах».
Якби питання діяльності цих «духовноскрепщиків» обмежувалось їхньою власною паствою, що зробила вільний вибір на користь саме цих пастирів, то це б принаймні можна було пояснити; зрештою, свобода думки передбачає і таке втілення. Але ж служителі московської православної церкви завжди і всюди на колонізованих Російською імперією землях розглядали себе як «воїнство православноє». За цим стоїть ціла філософська традиція російського імперіалізму. Войовничий дух російського православ’я втілений, наприклад, в роботах російського філософа Івана Ільїна. Ось, наприклад, що писав такий популярний сьогодні в путінській Росії мислитель: «…Мыслью и любовью обращаюсь к Вам, белые воины, носители православного меча, добровольцы русского государственного тягла! В вас живет православная рыцарская традиция, вы жизнью и смертью утвердились в древнем и правом духе служения; вы соблюли знамена русского Христолюбивого Воинства». І це «бєлоє воїнство» сьогодні направляється в країну, де йде війна із їхнім «хазяїном». А патріарх Кирил нещодавно проголосив боротьбу за права і свободи людини єрессю, заявивши, що це неприпустиме «чєловєкопоклоннічество».
Але проблема не лише в діях неоімперської кліки Кремля. Загроза від «прибульців» була б не такою значною, якби не деякі реалії всередині нашої держави.
Мова про наступне. В Україні зараз склалося так, що існує деякий надлишок спеціалістів-релігієзнавців. Дійшло до того, що у певних провідних вишах кафедри релігієзнавства перестали бути випускаючими, тобто припинили підготовку за даною спеціальністю. І при такому стані справ ректори низки вищих навчальних закладів, отримавши широку автономію, прагнуть заповнити місця на кафедрах з гуманітарних дисциплін не спеціалістами у галузі релігієзнавства, а діючими священиками, які належать, звичайно ж, до «канонічного» православ’я. Невже ж історики не можуть читати історію християнської церкви чи релігієзнавці – біблійну історію, а тому доводиться приводити у студентські аудиторії попів? Україна перестала бути світською державою чи церква вже «не зовсім» відділена від держави? Втім, головне, мабуть, є те, що особливо подібними «нововведеннями» відрізняється схід та центральний схід України.
Що ж такі православні батюшки вкладають в голови українського студентства фактично прифронтових регіонів?
Насамперед наступне: ми всі – слов’яни; Майдан був помилкою; «он заставіл брата поднять руку на брата»; майже обов’язковий посил: уніати – «сатанинська секта» (мається на увазі Українська греко-католицька церква, яка, як відомо, була разом із УПЦ КП найактивнішою у підтримці Революції Гідності); Українська православна церква Київського патріархату – це «розкольники», «відлучені від таїнств», а то й «сатанисти»; і, звичайно, «о нєпростимом грєхє мусульманства».
Не кажучи вже про те, що сучасному студентству розповідати як істину в останній інстанції, як зібрання фактів, а не символів ветхозавітну історію – само по собі чималий «духовний подвиг»!
Частково таке загравання з релігійними колами пояснюється бажанням керівництва вишів залучити кошти звідти, де вони є, особливо у ситуації з освітою та наукою, що склалась в сучасній Україні. А, як відомо, церква (точніше, філія РПЦ в Україні) – в силу відомих причин, найбагатша релігійна інституція в державі. Але ж тут гостро постає питання пріоритетів!
Коли наукові конференції куруються релігійними організаціями, а професорам, докторам наук та доцентам церковна активістка з умовною освітою починає «вливати», що, мовляв, їхня наука далека від життя, а всього то і треба, що ревно молитися Богові, а «ви його забули» (авторці буквально дослівно десь так роки зо два тому довелось це вислухати на міжнародній конференції в стінах провідного університету України), то і собі хочеться запитати: «Куди йдемо?»
Отож, щоб «небесно-десантна бригада» священиків і семінаристів (тобто кремезних молодиків з гарною виправкою) путінсько-гундяївської гвардії не очолила тут «народноє славянскоє православноє востаніє», пора б і «власть употрєбіть»! Та для початку хоча б припинити доступ цієї публіки до голів майбутньої еліти нації – студентства, та й перестати слугувати «дахом» для їхніх конференцій теж варто! Все ж університети – це альма-матер освіти й науки, для віри є інші храми.
