Українцям потрібно повернутися до духовного життя, тоді вони знайдуть шляхи найправильніші, і найправильніші вчинки за ними будуть іти слідом.
Євген Грицяк, лідер Норильського повстання у таборах ГУЛАГу 1953 року

Як українцю стати Путцефіммелем?

Відповівши на запитання, чому нам не вдається позбутися сміття, ми зрозуміємо причину невдач в економіці, культурі, правопорядку
23 квітня, 2020 - 18:03

Якщо переселити пересічних українців до Іспанії, вони поводитимуться, як іспанці. Хіба що паелью чергуватимуть з борщем. Зробивши навпаки, подумки доправивши до України іспанців, отримаємо такий самий результат. І це не цікава гіпотеза. Наші заробітчани, особливо ті, хто вивчив мову, живе і працює за кордоном, нічим не відрізняються від корінного населення. А запрошені в Україну іноземці, зайнявши тут керівні посади, поводяться, так само, як і доморощені чиновники. Середовище визначає поведінку. Хоча люди теж формують простір навколо себе. Тому терміну «довкілля» я б надав дуалістичного сенсу, розширивши рамки визначення до соціуму, природи, архітектури, словом, усього, що залучає людину до процесу корисної та здорової дії.

До кінця минулого століття держави займалися тільки формуванням соціального середовища. Природні й кліматичні наявності не входили до обов’язків як простих смертних, так сильних світу цього. З давніх часів люди звикли до залежності від них і не думали про управління простором. Ось чому в Біблії, у Адама Сміта й у інших джерелах старих мудростей ми не знайдемо порад щодо проблеми, що хвилює усіх. Сьогодні вона стоїть на одному рівні з пандемією коронавірусу. Навколишнє середовище стало ворожим для людства. Понад 600 газет усього світу об’єдналися навколо простої ідеї — переконати уряди своїх країн серйозно зайнятися землею, атмосферою й водою у своєму домі. «День» теж приєднується до всесвітньої журналістської ініціативи. Українці повинні змусити себе й владу утримувати в чистоті свій життєвий простір.

За неї ми звикли боротися методами агітації. Під плакатом «Мийте руки перед їдою» виросло не одне покоління, але досі далеко не всі йдуть до умивальника перш ніж сісти за стіл. Десятиліттями щовесни (зокрема й цього року) ми виходили на святу справу прибирання територій, де розстанувший сніг відкривав сліди нашого річного перемир’я зі сміттям і собачими екскрементами. Розчистивши вибрані місця, ми відчували задоволення до наступної весни. Фотографії волонтерів, які зголосилися зібрати тонни пластика на пленері, переконували нас, що сміття можна потіснити добровольчими бригадами. Однак нашому суспільству властиве толерантне ставлення до неохайності. Бруд навколо міст і сіл така сама звична рутина життя, як і погані запахи. Це в Іспанії (якщо вже взяли її для порівняння) ми не жбурлятимемо пляшки з вікон автомобілів, два дні ходити в одній сорочці... Інакше шарахатимуться люди навкруги і зустрічі з поліцією не уникнути. Зрештою, незважаючи на власну гордовитість, є ризик набути іміджу дикунів. Чого не хочеться кожному з нас. Але вдома все інакше. Тут ніхто не скаже тобі «прийми душ» (непристойно ж давати стороннім такі поради), і поліцейський не зверне уваги на викинутий недопалок або пакет з авто. Удома нам не забороняється їздити полями й луками, перевіряючи ходову позашляховиків, палити багаття, де хочеться, і звільнятися від сміття, як птиці звільняються від екскрементів. Це варто засуджувати, але так само варто зрозуміти причину неохайності. Адже ми не європейці, у яких турбота про чистоту стала спільним обов’язком з 20-х років минулого століття. Усього лише 50 років тому ванні кімнати увійшли в побут третини міського населення СРСР. Бідність і неохайність супроводжують нас не одне століття, й естетика міського ландшафту, на жаль, відрізняється від італійської та французької. Те, що звалено на балконі середньостатистичної панельної багатоповерхівки або особистого подвір’я, множиться на міських околицях. Таке середовище, де завжди не вистачає часу й грошей на прибирання, в дефіциті урни, душові в офісах, а капіталістична плата при вході до туалету не впливає на його радянський стан. Тобто ми виросли в захаращеності, оточені потворними будинками, сповідуючи мінімалізм в устрої міського та сільського середовища, де тротуар часто є предметом гордості місцевої влади, яка зуміла прокласти його замість протоптаної доріжки. Тому ми не вимогливі до простору за межами наших квартир, будинків та садиб.

Ми здатні вийти на вулиці з протестами проти насильства й несправедливості, але ніколи не вийдемо за чистоту. Цією справою займаються парочка організацій, на яких не звертають уваги, як низи, так і верхи. Зелена справа не наша. Якщо над Києвом, Одесою та іншими містами піднімаються хмари чаду й смороду, то обурення не вийде із соціальних мереж на вулиці.

Але відповівши на запитання, чому нам не вдається позбутися сміття, ми зрозуміємо причину невдач у економіці, культурі, правопорядку. Боротьба з брудом здатна просвітлити свідомість.

Справа в тому, що ми не навчилися тиснути на владу й наполегливо йти до мети. Ми імпульсивні в таких справах, вважаючи за краще раз на 10 років вийти на Майдан, ніж щодня капати на мізки завжди не любій нам владі. Згадаймо, який суспільний резонанс викликало перекидання сміття зі Львова до Києва 2016 року. А відтоді ж нічого не змінилося, хоча був час побудувати 10 сміттєпереробних заводів. Регламентні й стихійні звалища зараз займають величезні території. І це значно більша проблема, ніж обговорення законів про землю. Не встановивши правил взаємовідносин з довкіллям, немає сенсу говорити про те, хто буде власником забруднених гектарів.

Не хочу вимовляти трюїзмів про значення чистоти землі, повітря й води. Ми не станемо щасливими й багатими, загрузнувши у відходах суспільства споживання. Спочатку треба очиститися. Але як це зробити, якщо всі уряди не реагують на суспільний запит? Можливо, тому, що його вираження мляве, як рухи рептилій у холодну погоду? Нещодавно деякі мери міст змусили свої служби виставляти контейнери для різних відходів. Щоправда, вся диверсифікація звозиться до одного могильника. Теж приклад легкого флірту з проблемою замість її вирішення.

Чому за всіх суспільних потрясінь ми миттєво бачимо щільні ряди поліцейських сил, але перебуваючи в стані національного лиха, не помічаємо роботи державної екологічної інспекції? «Нам потрібне екологічне «гестапо»» — в розпачі вигукнула редактор «Дня», коли суха весна разом з нехлюйством кинули вогонь на столицю. Дійсно, ми вичерпали ресурс переконання. Тепер, як у випадку з приборканням пандемії, треба примушувати людей. Але вже не сидіти вдома, а виходити з мішками, підкоряючись стародавньому інстинкту збирання. За приблизними оцінками, належить упакувати в них мільйони тонн матеріалу, що не розкладається й осів на землі за десятиліття.

Але не треба впадати у відчай. Не нас одних на цій планеті засмоктала небезпечна трясовина рукотворного характеру. Зовсім нещодавно Лондон і його околиці були смердючою клоакою, яку  нещадно викрив Пітер Акройд, який написав великообсягові історії найбрудніших міст: Лондона й Стамбула. У XIX столітті бруд у них переміг бізнес. Москва після війни з Наполеоном відбудовувалась завдяки цементу із золи териконів лондонських відходів. Британці навчилися торгувати ними як цінною сировиною, перед цим освоївши вигоди збирання кізяка для продажу своїм і голландським фермерам. У цей же час в Одесі міська дума видавала вердикти про екологічну катастрофу, маючи на увазі той же кізяк. Виявляється, з однією й тією ж бідою можна придбати капітали або нещастя. Так було і так є, переконуємося ми, придивляючись до шведів і поляків, латиноамериканців і австралійців... Кожна країна і кожне місто позбавляється бруду по-своєму, хоча, звичайно, існують і загальні технології. Але не вони зараз важливі. На мою думку, забруднення ліквідують не стільки технології, скільки зміни в культурі суспільств. За чистоту німці почали боротися раніше англійців, згуртувавшись в одну націю Putzfimmel (одержимі чистотою). Уже в 15 столітті муніципальні закони зобов’язували німців дотримуватися Kehrwoche (тижнів підмітання). «Щоб місто залишалося чистим, кожен має прибирати свій бруд від свого кута на вулиці до наступного будинку кожні 14 днів, але тільки вночі. Ті, у кого немає туалету, повинні виносити свої відходи в загальну каналізацію». Цитата з розпорядження штудгартского муніципалітету 1492 року. Японці, завдяки стародавній релігії Сінто, ще раніше стали путцфіммелями, і їхня пристрасть до чистоти перейшла до багатьох європейських культур. У сьогоднішніх японських школах немає прибиральниць. За чистотою в класах, коридорах і туалетах стежать діти. Якось встигають вони вчити уроки, миючи унітази, що наші батьки вважали б знущанням. Час запозичувати культуру чистоти у інших, якщо немає своєї. Але не закликами й деклараціями. Тільки постійним тиском на владу й громадян. У Литві поліція штрафує кожного любителя риболовлі й відпочиваючого на природі, якщо в радіусі 10 метрів навколо нього виявить сміття. Не прибрав своє або чуже, отже, внутрішньо згоден жити в бруді. Усього десяти метрів особистої відповідальності й захопленого з дому мішка вистачає для того, щоб відчути себе рятівником країни. Усе не так вже й складно, коли ми дійсно маємо намір жити інакше, ніж досі.

І нехай з урядового репертуару приберуть стару пісню про брак коштів і робочих рук для великої справи. У країні величезна армія безробітних. Для оплати їхньої праці державі легко знайти гроші в скарбниці та за її межами. По-перше, платити людям все одно доведеться. По-друге, існують тисячі способів залучення приватних та іноземних капіталів в ім’я масштабних проектів. Важливо мати волю, методологію й навички громадської мобілізації. Навіть якщо хтось там нагорі збирається продати країну, то давайте змусимо їх хоча б надати їй товарного вигляду. Більше отримають, а чистота залишиться з нами.

Газета: 
Новини партнерів