Історія – наука про людей у часі, наука, в якій безперервно треба пов’язувати вивчення мертвих з вивченням живих.
Марк Блок, французький історик

Забути війну

2 жовтня, 2019 - 21:21

Будь-якій радикальний популіст є заручником свого наративу, що він базується на роздмухуванні внутрішнього конфлікту та пропонуванні універсального, унікального і виключно «простого» рецепту його подолання. Власне, в цьому і полягає небезпека популістів: вони призводять до швидкої деінституціоналізації держав і суспільств, критичної деградації соціального дискурсу, радикалізації, посилення авторитарних тенденцій та нехтування стратегічною безпекою.

В умовах, коли зовнішні стратегічні загрози визначають ландшафт безпеки, коли суспільство є істотно радикалізованим, а державні і соціальні інституції є слабкими, застосування популістичного інструментарію критично збільшує ризики. Зокрема, притаманні популістам закритість процесів прийняття важливих рішень, уникання відповідей, систематична брехня і маніпуляції, показове ігнорування громадської думки, можуть і мають інтерпретуватися як дії, що ставлять під загрозу конституційний лад та безпеку держави і суспільства, і таким чином стають підставами поставити питання про легітимність режиму.

Саме таким чином і виникають кризи, в тому числі і фатальні. Важливо бачити причини, рушії і контекст кожної кризи.

З безпекової точки зору, те, що зараз відбувається навколо так званої «формули Штайнмайєра», насправді, слід розглядати як черговий кризовий етап розвитку гібридного конфлікту, що триває з 2014, як чергову саме воєнну кризу.

На відміну від минулих криз такого роду, зокрема, серпня-вересня 2014 та січня-лютого 2015 – ця криза зумовлена критичним станом не стільки воєнних, а в першу чергу політичних, соціальних, і економічних ресурсів сторін, залучених в конфлікт. Тобто, для нас вона є наслідком руйнівного впливу гібридних інструментів, а для нашого противника – результатом санкційної політики західної коаліції.

Тому і розглядати поточну кризу слід в контексті досвіду розв’язання минулих криз, зокрема, Мінського процесу.

Мінські домовленості не є і ніколи не були «інструментом миру», вони є воєнним інструментом, «гібридними інструментами» примирення в умовах асиметричної війни, засобом підвищення безпеки, якій спрямований не на досягнення сталого миру, а на зменшення втрат в умовах асиметричного конфлікту, - коли ресурси, військові сили і можливості застосування стратегій і тактик сторонами суттєво відрізняються.

Вони стали природним етапом цього конфлікту: не лише з цілком об’єктивних причин припинили гостру фазу конфлікту, яка характеризувалася високими втратами – іноді до сотень осіб на добу, але і зафіксували стан і положення сторін, окреслили тип конфлікту і визначили набір застосованого інструментарію.

При цьому, як і у кожного гібридного інструменту, сенс Мінських угод полягає не в кінцевому компромісному результаті, а в розвитку механізмів їхньої реалізації.

Через суперечки в поглядах на механізми реалізації, ці Угоди висвітлили радикальні розбіжності в політичних цілях та інтересах, що вони в цьому конфлікті є у Кремля та української сторони, - протиріччя, які зрештою і є рушіями конфлікту: ми виборюємо природню політичну та економічну незалежність, відстоюючи соціальні та культурні особливості, тоді як Москва намагається утримати нас в стані поневоленого імперського сателіту.

Багаторічне намагання Кремля проштовхнути своє бачення механізмів реалізації Мінських угод через військові загострення, пропагандистські атаки і політичні демарші, де-факто є спробами нав’язати Україні та світовому співтовариству своє бачення базових понять державності, права і безпеки.

Неможливість реалізувати це бачення в рамках багатоагентного процесу ухвалення та впровадження взаємоузгоджених політичних рішень, коли будь-які рухи в цьому напрямі призводили лише до продовження болючих санкцій, було сприйняте Кремлем як «Мінський тупик». На просування цього бачення та свого способу подолання цього «тупику» і було кинуто основні пропагандистські та політичні ресурси.

Результатом цих гібридних зусиль став змінений стан українських політичних та економічних еліт, зміни в стані суспільства, що вони відбилися в результатах виборів, і як наслідок - поточна криза. Виникнення цієї кризи спричинило потребу у розвитку Мінського процесу - у зв’язку зі зміною політичної, соціальної, економічної та військової обстановки у сторін конфлікту.

«Формула Штайнмайєра» є намаганням розвинути Мінський процес в контексті змін, що сталися – причому як в українському, так і в російському суспільстві і політичних елітах, та на тлі потужної соціальної і економічної деградації окупованих територій.

Однак, існує кілька проблем. По-перше, розбіжності в баченні механізмів реалізації Мінських угод стосуються рушіїв конфлікту, і таким чином не можуть бути просто предметом «технічних дискусій». Це розуміє частина політичних еліт, але головне – це розуміє суспільство.

По-друге, комплекс заходів, передбачений нібито «компромісною» «формулою Штайнмайєра» суто технічно майже неможливо реалізувати в поточних умовах. Потрібні додаткові суттєві зміни – як законодавчі, так і військові. А в поточній соціальній ситуації виконати все це не так просто.

Жодні гібридні впливи не в змозі передбачити контроль усіх наявних зворотних зв’язків та реакцій різнорідних груп, особливо в збуреному, трансформованому і радикалізованому середовищі, отже спроби такого «миротворення» цілком можуть викликати зворотний ефект.

По-третє, запропоноване «рішення» не є рішенням, тому, що агресор, якій використовує терористичні методи впливу, не може бути стороною переговорів взагалі, а особливо для команди випадкових популістів. Слід завжди пам’ятати, що стратегічною ціллю агресора є знищення нашої держави, і саме це і є причиною і рушійною силою конфлікту. Будь-які «технічні деталі» є лише і виключно способами досягнення цієї стратегічної мети. Без цього розуміння будь-які переговори позбавлені сенсу і приречені на поразку.

Зараз ми перебуваємо в черговому вирі воєнного конфлікту, зумовленому комплексною соціально-політичною кризою. Ціна питання для нас – не «досягнення миру», а - виживання, збереження державності, суверенітету і незалежності. Нерозуміння цього і є показником популістичної політики, що призводить до нехтування питаннями стратегічної безпеки, фактичної втрати міжнародної суб’єктності, залежності безпекової ситуації від позасистемних факторів і непередбачуваного зростання загроз…

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ