Алло, печеро?
У соляному гроті все спокійно — напівтемно, начебто пахне морем, довкола загадкового світильника — затишні білі шезлонги, під ногами теж сіль, а коли почала придивлятися, здалося, ніби побачила дрібний морський пісок. Мабуть, уже почала розслаблятися. Якщо на вулиці чи то зима, чи то осінь, що періодично молодиться під весну, настає повне роздолля для кашлю та й інших хронічних недуг — головних болів, серцево-судинних сюрпризів. Запам’яталося одне пояснення лікаря-лора, яка, зачувши в аптеці відвічне «дайте щось від кашлю», постійно жахалася нерозумінням — адже причин для кашлю безліч і лікувати його завжди потрібно по-різному. Обставини сьогодні у багатьох такі, що відвідини лікаря відкладаються на потім, а часто, через байдужу лінь, навіть інструкція щодо вживання не читатиметься. Ось і шлях до хроніки, яку лікувати набагато витратніше і не завжди успішно.
Якщо ж вживати ліки страшенно не хочеться, починаєш шукати альтернативу і часом знаходиш дуже навіть непогану, за умови, що все включено: і якість, і ціна послуги. У солоній печері пробую домовитися з кашлем, який вирішив, мабуть, жити в мені, ні в чому собі не відмовляючи. Причепився після застуди, не питаючи дозволу, і, по-моєму, йому сподобалося. Не відповідаючи взаємністю і розуміючи, що чисте морське оздоровлення не передбачається, гратиму з ілюзіями, вселяючи собі, що вже на курорті.
Про галоаерозольну терапію, що ґрунтується на вживанні штучного мікроклімату, який наближається за своїми властивостями і параметрами до природних умов підземних соляних лікарень, дізналася від лікаря. Солоні аерозолі, якими дихаю в печері, обладнаній на цокольному рівні поліклініки, з перших же сеансів почали збивати пиху з цього обридлого вже кашлю, а, закривши очі, в напівтемряві, під звуки музики і шуму прибою зовсім несподівано відчула давно забутий спокій, що дозволив просто дихати і ні про що не думати. Щоправда, увесь час ловлю себе на тому, що згадую зимовий Крим, його особливий запах, а така ж печера в Ялті, де бувала, нічим не відрізнялася від цієї, київської. Розговорившись з персоналом, дізналася, що кримські печери, побудовані за власні кошти господарем подібних солоних кабінетів при санаторіях, лікарнях в Алушті, Євпаторії, Керчі, Севастополі, вправно приросли до чіпких рук місцевих або прийшлих ділків, і все — ні продати, ні користуватися, та і розмовляти немає з ким. Був бізнес і немає його. Я ж егоїстично радію, що в Києві є такий маленький бенкет, пауза, що знімає втому і за теперішніх часів доступна за ціною. А ще розповіли мені, що ще кілька місяців тому телефон тут дзвонив не замовкаючи — алло, печера, запишіть на сеанс. Зараз же замість десяти людей одночасно лікуються один-два. Хвороби є, а грошей у більшості немає. Це при тому, що базова ціна години в печері — 40 гривень, пенсіонерам — 20, природно, особливі пропозиції передбачені для учасників бойових дій. Виявляється, борючись з кашлем, одночасно звільняюся і від виробничого і побутового пилу, навіть від тютюнових смол, хоча зовсім не курю. Однак не варто радіти — всі ми тією або іншою мірою пасивні курці. Фізичну ж форму кожному жодна реформа не забезпечить, якщо людина сама безвідповідальна і все пускає на самоплив. У важких наших обставинах, звичайно, все можна виправдати, але кому від цього легше, якщо до того ж при злісних цінах ще і явне переїдання, неправильний раціон, поганий сон від стресів тощо. Далі слухати скарги відвідувачів нецікаво, набагато корисніше вчитися, думаю, милуючись людьми у відмінній фізичній формі. До речі, такі вміють її тримати при схожих для всіх сьогоднішніх життєвих струсах.
І ось свіжий приклад, вкотре дарована вистава за участю заслуженого артиста України Олексія Вертинського в Київському Академічному Молодому театрі «Синій автомобіль» за п’єсою Ярослава Стельмаха названа трагікомедією, я ж вважаю її трагедією, але артист з його вибухонебезпечним запасом чарівливості, витонченості, справжньої легкості, тонко дозованих імпровізацій привніс стільки комічного в дійство, що всі сміялися його акцентам, сміялися, як до війни. Однак, стежачи за тим, що відбувається на сцені, не переставала зауважувати — в якому блискучому фізичному тонусі артист. Звичайно, це результат зусиль і роботи. Напевно, він не переїдає перед сном, тому йому не доводиться жахатися щільному поясу з жиру на місці колишньої талії, ніби ці скарби свідомо накопичуються багатьма, аби не бути віднесеними вітром на випадок урагану. У нього точно немає задишки, інакше він не зміг би під час п’єси раптом видертися на трубу, падати на підлогу, як кажуть, з усього зросту, кидатися по сцені немов тренований парубок. До того ж як завжди елегантний — в розкішній батистовій сорочці і дивовижно скроєних, зовсім не спортивних брюках. Віртуоз і трудівник, а талант навіть не обговорюється. Коли купувала квиток у касі, попросила касирку ще раз сказати артистові, що він геній. «Та він знає», — усміхнулася жінка. «Нічого, — наполягала, — йому все одно буде приємно, він своєю грою повертає смак справжнього театру». Ще не забуті нещодавні розчарування від халтурних заїжджих антреприз. У мене свій рахунок був: на вісім московських халтур лише одна-дві вартісних вистави. Якщо пощастить, звичайно. Інтелектуальна активність, викликана захопленням, допомогла всім глядачам світліше думати про життя, емоційна нитка, що пов’язує тебе з оточуючими, стала більш повнокровною, і все трепетно прожите на сцені і в залі, зробило нас менш крихкими і вразливими, зробило стійкішими, тобто від чогось вилікувало, подарувавши відчуття, що світ стане кращим і ти разом з ним. Мабуть, інфікування оптимізмом — єдина корисна інфекція, що потрібна людині, і зовсім, мабуть, не другорядна частина здоров’я.
Мій сеанс у печері все ще тривав, і знову, пригадавши навіщось Крим, а може, про нього і не забувала, але захоплення від учорашньої вистави врівноважило смуток, поділюся новим відкриттям. Воно чекало на мене в маленькій винній крамниці. Ще недавно тут торгували кримськими винами, але постачання припинилися, все пішло шкереберть. Схоже було, що погрібцю настав кінець. На щастя, помилилася. Магазин зумів швидко перебудуватися, просто миттєво, і тепер пропонує живі вина з херсонських просторів. До речі, чудові і вдвічі дешевші за кримські. Не кажу вже про всілякі інші заморські пропозиції.
Щоправда, живе вино не можна довго зберігати, його треба випити упродовж трьох днів, адже в нього не вбухують консерванти та інші стабілізатори, а ось усі вітаміни і мікроелементи тут як тут. У магазині ж вино продається з герметично закритих ємкостей, тому якість гарантована.
Виходить — не пропадемо, у нас є все для нормального життя, якщо буде воно мирним. У напівсонному стані мені навіть здалося, що це буде швидко.
Що ж — сон в руку, подумала, облизуючи солоні губи. Солоний сон — начебто морем пахне. Такі зазвичай збуваються.
