Багет-story, або Вузлик на пам’ять
Виснажлива інтрига пошуку потрібного кольору, відтінку, вічні терзання чи взяти смарагдовий, а може, теракотовий або колір землі, чи всі відтінки неба, розмите чорнило сутінків і фуксії, колір горіха чи ванілі, або перемішати все з переливами сонця, що сідає. Той, хто біля мольберта, може продовжити такий перелік. Але я зовсім не в майстерні художника, і немає потреби гуляти по його муках творчості. Моя історія не про олійні фарби на полотні, не про акварель на, скажімо, пап’є-маше, не про малюнок олівцем. Зазирнула туди, куди художники приносять закінчену роботу, і куди вже років 15 теж прибігаю зі своїми фантазіями. І не я одна. Багетна на Десятинній, звичайно, це Іра — майстриня, яка настільки тонко відчуває тональність готової роботи або чогось вельми екзотичного, а й сама так нестримно залучається до процесу, до гри з новим сюжетом, що дуже швидко ніби виникає потяг, а потім і дружба, з часом. До неї замовники приходять роками і не уявляють, що можуть скористатися послугами іншої майстерні. Не раз спостерігала, як яка-небудь невідома місцина, беззахисна і боязка, схоплена художником в олії, олівці, пастелі, що начеб не претендують на особливу увагу, обнявшись з багетом, а інколи на вибір «убрання» потрібні години, що зрозуміло, непрактично і невигідно для майстра дарує результат. Завжди перетворення буває вражаючим. Приходять і з власною ідеєю, яка надихнула, і потрапивши у приємну атмосферу, де тебе чекали, починають творити разом. Що дивно — таких майстерень безліч і, може, набір багетів не найкращий, але спілкування так розбурхує фантазію, так легко відводить від потоку масових виробів, від клонування чогось однаково-посереднього, що виходить чудова річ в одному екземплярі. Здавалося б, хто буде панькатися з таким недавнім замовленням: прийшла мама зі школярем, якому дали завдання принести на конкурс що-небудь по 100. Довго думали вони і пригадали, що поступово у синочка зібралося багато чоловічків від конструктора «Лего». До речі, коли порахували, то вийшло навіть більш ніж 100. Іра запропонувала в багет узяти вічка в тому ж кольорі, а в них розмістити фігурки. І ось вона — хлоп’яча радість, яку, звичайно, він зберігатиме і надалі як пам’ять про дитинство. Подібні «гніздечка» Іра порадила і для власника дорогої колекції нецке, але вже з елегантнішого матеріалу. Пречудово вийшло. Приносять і родинні фото для колажів, одного дня фрагмент персидського килима став картиною в особливому матовому багеті, вишивки, траплялися — пуанти, моржева кістка, дзеркала, монети — тут приладнають усе. Не стримаюся і розповім, як за допомогою майстрині, переплела вже все, що можна, в своєму інтер’єрі — фото з подорожей в колажній композиції, дрібні монети, які залишилися від поїздок, мамині вишивки, рідкісні значки, і навіть свою картину, яка народилася, щоправда, випадково навіть для мене. Після ремонту, коли вже був вимитий дім, і можна було зітхнути з полегшенням, раптом побачила, що в кутку, відвернувшись до стіни, стоїть якийсь жорсткий картон. Хотіла викинути, але, обернувши до себе, просто завмерла. Пригадала, що на ньому пробувала фарби, шукала потрібний відтінок, щось змішувала, а потім забула про цей робочий момент. Коли вже в спокійному стані поглянула на картонний ремонтний полігон привидівся мені незвичайний сюжет: сніжинки тихенько крутяться, спускаючись, а внизу, притиснувшись один до одного, ніби боячись, що їх поранять необережним дотиком якісь фігурки. Коли принесла Ірі, вона зраділа — загадково, мало не авангард, до того ж, і не без експресії. І ці тони — коричневий, беж, вершковий. Шукали ми потрібну облямівку довго, у результаті придумали об’єднати два багети, чим додали деяку глибину. Всі, хто не приходить до мене на гостину, відразу запитують — а це хто? Приємно. Що сказати, у Іри всі заряджаються — ні, не вампірським чином, а ніби бартером. Багато антикварів і колекціонерів, які теж бувають тут, а потім приводять своїх друзів, кажуть про «закон тяжіння речей» спочатку шукаєш ти, потім речі починають притягуватися одне до одного, а один дилер зізнався, що може поглянути на картину впродовж 20 секунд, поторкати рукою і за дотиком сказати, скільки років фарбі. Щоправда, на це він витратив років 30. Цього дня застала в майстерні куратора київської дитячої художньої академії пані Тамару, і вона сказала, що як і раніше приходить до Іри, але вже за власним бажанням. Адже школу перевели на тендерний варіант, а мистецтво і тендер, думаю, — сказала вона, — антиподи. На результат, як у Іри, там не варто розраховувати.
Узагальнений образ моєї героїні був би неповним, та у мене і мети такої не було, якби художники, маститі і невідомі, не помічали як вона безпомилково відчуває тональність роботи, навіть може глянувши, скажімо, на пейзаж, уловити, що не всі добре у художника справи, може, щось накренилося, щось тривожить людину. Кожному знайде своє слово, не затерте, не клон, а те одне, яке допоможе.
Не так давно, цього року, приніс їй на оформлення для виставки «Істина — в зерні» свої величезні фото напрочуд талановитий фотохудожник Ігор Гайдай. Часто чую про який-небудь профі — мовляв, у нього є «око», але що це за «око», і якщо воно потрібне художникові, артдилеру, експертові, видаю йому сертифікати, то навіщо він у багетній майстерні, де начебто така «очна» школа і не обов’язкова. Виходить, ні, потрібна, і тому багато хто прагне саме у Іри багетом підсилити враження. Ці зерна, розміром 3х2 метри своєю голою відвертістю, кольором, недомовленістю, зачарували. Сам автор своїм глядачам сказав: «Я можу сфотографувати майже все, що бачу очима. Але ще цікавіше те, чого не бачу, чого не видно. Ще з дитинства мене цікавило співвідношення видимого та невидимого, а захоплення фотографією сприяло цьому. Іншим рівнем магії фотографії стало відчуття ще одного рівня — невидима частина видимого. Дуальність матерії. Наприклад, зерно. Ми бачимо, розглядаємо його форму, часто дуже цікаву, але ж головне в зерні інше — це інформація, яку не видно навіть у мікроскоп. Я зробив серію світлин різних зерен насіння. Отримав предмети для медитації. Форма зерна ніяк не показує, якою буде рослина, коли проросте, коли зацвіте та коли зав’яне. Усе це — всередині зерна. То є програма, а програми мають автора».
Роботи, не перебільшуючи, приголомшують зерна, злетівши з крихт гіганти, ніби змінили свій погляд на життя. Мені навіть здалося, вдивляючись в зерна — пшеничні, кавові, вівсяні, рисові, соєві, яйце, житні, перцю, квасолі, ніби потонула в їхній глибині — тихо так і плавно, не чинячи опір, але потім, зупинивши мимовільну медитацію, випірнула приголомшеною — що це було? Щоправда, поглянувши на зерно нуту, уловивши глузливу природну міміку, навіть зіщулилася — він ніби піддивлявся за моєю реакцією, іронізував. Ну і що, відмахнулася, якийсь нут гратиме в мага.
Хотіла навіть сказати йому, мовляв, ти тут не найкрасивіший серед інших зерен, ось і комплексуєш. Дивно так реагувати на портрет зерна, щоправда, вищого за мене зростом. Ні, поза всяким сумнівом, щось у цьому нуті є. Здається, я зачарована, закохалася — чи то в багет, чи то в портрет.
Хто розбере.
