Чорнобильське прання
Начебто не збиралася знову фіксувати ці драматичні спогади. Та й колонка планувалася зовсім про інше — про літо, наприклад, про те, як вписатися в нього майстерно, щоб і сенс був, і кураж. Останні дні квітня вже не вперше втрутилися і відвели туди, у відділ інформації жвавенької і яскравої міської київської газети, до розігрітої редакційної слухавки, яка на секунду опускалася на важіль і знову підносилася. Дзвінки, суцільні дзвінки.
Ми, кореспонденти наймобільнішого відділу, звикли до того, що телефон ніколи не замовкав, — завжди кияни телефонували з будь-якого приводу, впевнені, що вже де-де, а у відділі інформації знають всі про все. Дні за два після 26 квітня 1986 року все ж таки злегка насторожив характер запитань: «Ви не знаєте, де сталася аварія?», «Поясніть, Чорнобиль для нас небезпечний?», «Дітей вивозити?»... Ми весело і абсолютно щиро реагували. Пам’ятаю відповіді колег і ніколи не забуду, як сама відповідала комусь: «До чого ця метушня, через такі настрої і створюється паніка. Якби щось було, ми б точно знали про це». Сумнівів — це так — у редакції (уточню: у відділі точно) не було. Адже діти працівників нікуди не вивозилися.
Вже з редакційного вікна, яке дивиться в бік Чорнобиля (що ми збагнули потім), спостерігався незвичайний рух вертольотів в одному напрямку — туди. Тривоги ж — ніякої! Лишень цікаво: навіщо так дружньо групуються? Кватирки розчинені, настрій бадьорий, до того ж журналістський такий особливий кураж лоскотав душу — працюємо в самому епіцентрі подій.
Вже дітей партійних верхів та іншої білякоритної публіки було благополучно вивезено за межі України, а ми все ще оптимістичними від повного незнання голосами відповідали на запитання.
Потім телефони замовкли: всі дізналися і схопилися за своїх дітей, зачинили кватирки і почали здійснювати ритуальні мокрі прибирання вдома і на роботі. Пам’ятаю, та й усі, хто пережив, теж пам’ятають, була підвищена сонливість, але по редакційному телефону голос звучав однаково впевнено — все під контролем. Зараз думаю: може, й себе так заспокоювали. Вдома, проте, занадто по-господарському, нічого насправді не знаючи, що таке радіація, продовжувала прати чоловікові речі після його повернення з Чорнобиля, куди Ігор Засєда від Українського відділення АПН відряджався. Викинути речі? Мені і на думку таке не спало. Як і раніше було важливо — головне, щоб костюмчик добре сидів та сорочка чиста. Ігор розповідав (потім ці спогади ввійшли в багато які збірники, книги), що АПН було улюбленим витвором ЦК КПРС, єдиною організацією, що має право писати про речі, про які навіть «Правде» не дозволяли писати. «Все тому, що працювали ми, — уточнював, — на полі ідеологічного супротивника... Вночі 2 травня 1986 року зателефонував до нас додому завідувач АПН і сказав: є вказівка секретаря ЦК КПРС, потрібно їхати до Чорнобиля. Голова розпорядився, щоб це був ти! Коли саме — повідомлять».
Усім, тим часом, було відомо про Чорнобиль лише те, що повідомляло ТАРС.
Часті відрядження — річ для журналістів звична. Начебто все, як завжди. Зібрала сумку з потрібними речами по мінімуму.
Потім багато разів у колі друзів і домашніх чула його розповідь про першу поїздку.
— Сів до своєї службової «Волги» (п’ять років потому її відігнали до Москви і відправили під прес — вона все ще сильно випромінювала) і понісся до Чорнобиля. Теплінь, сонце, квітучі сади і зухвалі лисиці в покинутих селах, які привільно лежали або сиділи недалеко від курей і качок. Академіка Веліхова (з ним і планувалося інтерв’ю) відшукав у темному коридорі колишнього РК партії, довкола багато людей. Щойно ми розташувалися в темному кутку, як до кімнати ввійшов худорлявий чоловік у захисному зеленому костюмі, з «пелюсткою» на грудях. У руках у того, хто підійшов (академіка Легасова) було два пластмасових слоїки.
— Женю, сметани хочеш, ось знайшов у порожньому холодильнику? — запитав він у Веліхова. — Проте ложечки немає. Одна виделка.
І зразу ж по телефону з гербом Легасов почав пояснювати, що вийшли на якусь трубу і не знають, чи можна її різати. Ми розмовляли з Євгеном Павловичем декілька годин — йому часто доводилося відволікатися і кудись тікати. Облетіли на вертольоті четвертий блок. Пару разів льотчик так шарахнувся вбік і вниз, тікаючи від тысячорентгенного «променя», що потім лишень здивувався, що ми залишилися живі.
Коли повернулися, Веліхов утомлено сказав: «Я сметанки навіть виделкою поїв би, з ранку — ані ріски в роті...»
Ця бесіда з академіком Веліховим була першим офіційним інтерв’ю, що з’явилося в зарубіжних ЗМІ. У нас його так і не було опубліковано. Ігор завжди занадто скромно оцінював роботу журналістів у зоні, завжди уточнював: це ліквідатори працювали в пеклі.
Потім онкологія внесла свої поправки: багато журналістів-чорнобильців передчасно пішли з життя доволі скоро після аварії, інших отриманий чорнобильський коктейль нагнав за роки.
Ігор навіть не став із часом оформляти різні чорнобильські пільги, хоча мав усі документи, що підтверджують його роботу в перші, особливо небезпечні тижні, в тому Пеклі. «Без цього довше проживу», — лише усміхався.
Не вийшло: зона злопам’ятна, та й наївний кураж небоязні обов’язково збере свої жнива, причому з колосальними відсотками.
Багато кого немає, а Чорнобиль — ось він, поруч. Щоправда, нині ми начебто достатньо знаємо і розуміємо, але часом та й запульсує думка (досить навіть нещодавньої зимової згадки про сніг, що обрушився, десь там, у зоні, де не буває дрібниць), що до кінця не вгамувалася, може, знову чогось не знаємо або знаємо якусь напівправду. Адже у нас вона, ця сама напівправда — живіша за всіх живих, причому під найбільш різноколірними гаслами.
Зазвичай чужий досвід лише дратує, ось і в мене не вийшло заокруглити ці особисті спогади м’якою посадкою в happy end. Хай і вельми відносною. Все мучить вічне «якби». Якби не літав над реактором, якби не їздив цілих п’ять років після неодноразових відвідин зони в службовій машині, якби до лікарів ходив частіше, усвідомлюючи, що ризикує, якби не намагалася відпирати радіацію його така ж наївна дружина...
