Чим доїдуть у діджиталізоване майбутнє українські села?
Завдяки досить розвиненим соціогуманітарним дослідженням в сучасній незалежній Україні, спільна національна ідентичність, як і запобігання переростання регіональної окремішності у сепаратистські настрої населення, долається налагодженням стосунків між різними частинами держави, взаємним пізнанням, взаєморозумінням та налагодженням конструктивного діалогу та співпраці.
Зрештою, життя – це рух. Мабуть, ця істина стосується не лише людини, але й нації в цілому. Пригадаймо, що після подій Єврореволюції 2013-2014 років та сплеску масової активності громадян України з початком російської агресії країна прийшла в рух. І цей процес пов'язаний не лише з вимушеними переселенцями, які шукають прихистку на нових землях, а і зі зростанням у значної частини населення держави бажання зрозуміти, хто ж ми, зрештою, такі і на якій землі живемо. І чи насправді є різкі відмінності між різними регіонами України, чи все це лише маніпуляції з масовою свідомістю з боку проплачених політтехнологів. Щодо останнього авторка, об’їхавши фактично всю країну, може авторитетно стверджувати, що це таки чистої води «компостування» мізків на замовлення так званих «політичних еліт України». Зрештою, такі мандри рідною Батьківщиною є для багатьох українців певною непоганою компенсацією відсутності реальної можливості виїхати до Європи, особливо країн Євросоюзу, через дорожнечу подібних подорожей та мілку кишеню наших співгромадян. Так само «українознавчі» мандри є для певної частини українців замінником традиційних поїздок на небезпечні тепер через тероризм курорти Туреччини та Єгипту.
Якщо говорити про формування спільної ідентичності, то подібні «заходи» дійсно мають позитивний результат. Авторці довелось колись на власні вуха почути від бізнес-вумен із Донецька, яка, за її власними свідченнями, тяжко приживалась на нових територіях «на Украине» («поехать на Украину» - було розповсюдженим виразом серед донеччан, які виїздили за межі області ще до всіх подій Майдану та російської агресії), зізнання у тому, що вона ніколи б не повірила, що почне говорити українською, а потрапляючи на Закарпаття чи Прикарпаття якось непомітно автоматично переходить на українську мову. «Бо російська мова тут, навіть у мене – закоренілої східнячки, викликає внутрішній дискомфорт», - так співрозмовниця сама прокоментувала «ефект» від подорожування Україною.
Сьогодні, мабуть, кожен може розповісти історію про перебування в Криму сімей зі Львова чи Тернополя, завдяки яким пляжі півострова «чують» українську мову та світяться жовто-блакитними кольорами. Саме завдяки таким прикладам зовсім неоднозначно сприймається розповсюджена в обігу думка про те, що «Крим ми втратили назавжди», хоча кримський напрямок відпочинку серед українців можна сміливо назвати неперспективним.
Звичайно, взаємопізнання та налагодження зв’язків - це не єдині умови для формування міцної солідарної модерної нації, але для того, щоб полюбити і зрозуміти ближнього свого (адже поширеним мемом у традиційному середовищі українства є бачення нації як єдиної сім’ї) потрібно як мінімум познайомитись із тим реальним дальнім-ближнім. Недаремно одним зі стратегічних напрямків розвитку будь-якої сучасної держави є розвиток транспортного сполучення як всередині країни, так і назовні. Зрештою у всьому глобалізованому світі йде змагання за транспортно-логістичне домінування. Як зазначають аналітики, розвиток національної транспортної системи не лише вирішує економічні проблеми держави та населення, забезпечує кількісне зростання робочих місць та переміщення робочої сили, але є й фактором посилення міжнародного впливу певної країни у світі. Чи не найяскравішим прикладом активного розвитку далекоглядної транспортної політики держави є «Новий Шовковий шлях» Китаю - стратегія будівництва трансконтинентальної транспортної мережі, яка зв’яже Азію з Європою та Близьким Сходом, не забуваючи про внутрішньорегіональну інфраструктуру. Реалізація цього широкомасштабного проекту дозволить значно зміцнити роль Китаю як нового світового центру. І не лише економічного.
Ще до відкритої агресії проти України, путінська Росія цілеспрямовано і наполегливо переключала на себе транспортний транзит, покликаний фактично залишити Україну поза її (без перебільшення) історично конструюючим це довкілля шляхом «із варяг у греки» у всіх його модерних трансформаціях.
А уявити собі мандрівку за відсутності транспортного зв’язку між різними територіями у державі – це те ж саме, що винайти палаючий сніг. Проте, саме таке відчуття виникає в сьогоднішній Україні, коли зустрічаєшся із фактом, що до Львова, навіть до Кракова зараз можна легше й швидше добратись, ніж до села у Київській області. За прикладами далеко ходити не доводиться. Спробуйте сьогодні добратись до сіл Іванківського району Київської області (добре знаю його не за чиїмось розповідями): Коленець, Блідчі, Рудні, Леонівки тощо. Так само важко вибратись звідти до Києва. Людям доводиться годинами чекати на випадкового «доброго самаритянина», який «підбере» їх посеред лісу. Звичайно, можна бабці із села, вивізши чорницю чи гриби за 10-16 км до Іванківського базару чи траси на Київ і «приробивши» якусь копійку до пенсії, винайняти таксі, вартість поїздки у якому, наприклад, до села Блідча з Іванкова коштує 200 гривень. І то не до хати, а лише до центру села. А пенсія у бабці як правило складає 1800 гривень, за які потрібно прожити і пролікуватись цілий місяць.
При такому розкладі сенс у тому, щоб хоч під якимось приводом вибиратися із села зникає абсолютно. Селяни із сумом жартують, що чим ближче країна до Європи, тим далі їхні села від цивілізації, якщо так і далі піде, то вони зовсім залишаться відрізані від тієї цивілізації і житимуть «як вовки у лісі». І це села Київщини! Що ж тоді казати про інші регіони, де навіть природні умови (гори, наприклад) заважають гарному транспортному зв’язку між населеними пунктами. Дійшло вже до того, що жителі сіл надумали писати листа прямо президентові Зеленському. «Бо вже куди тільки не звертались. Якщо він не допоможе, то вже ніхто не допоможе. Так нам і не бачити автобуса в село», - скаржаться вони.
Коли ж, знаючи про подібні реалії сучасного українського села, чуєш про державу у смартфоні, діджиталізацію тощо, виникає вже просто відчуття, що наші очільники «страшно далекі від народу і справжніх реалій його життя. Хоча для «внесення ясності в картину» і отримання правдивої інформації зовсім не потрібно вибиратись із президентських палаців на край світу. Достатньо поїхати, наприклад, у той самий Іванківський район Київської області. Доки ще є час і все ще тримається високий рейтинг. Життя доводить, що навіть і сільський автобус тут може відіграти важливу роль.
