Не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести.
В’ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

Друзі євреїв і фанати Сталіна

За багато років свого існування Яд Вашем не зазнавав репутаційних втрат. Це перша
30 січня, 2020 - 18:04
ФОТО REUTERS

Військова історія — як Біблія. У ній завжди можна знайти несумісні судження та сюжети. Поставивши мету, наприклад, показати антисемітизм французів у роки фашистської окупації, знайдемо цьому безліч підтверджень. І стільки ж фактів протилежного значення. Тому громадські дискусії з добіркою фактів чи то «за героїзм» одних, чи то «за зраду» інших нічого не приносять людям, окрім конфліктного протистояння щодо оцінювання минулого.

Будь-яка війна, а  глобальна й поготів, складається не стільки з подвигів і проявів найкращих почуттів, скільки з крові, бруду та смертей. Але жодне інше нещастя так не розвінчує систему правління, як війни. Де багато жертв, там зазвичай винні дві сторони: чужоземний агресор і власна влада, що не здатна передбачати хід подій і зберегти життя громадян. Біля витоків великих трагедій завжди стоять ці двоє: віроломний агресор і тупа влада.

Із Другою світовою війною у мене близькі особисті зв’язки. Батько воював, пройшовши від Полтави до Праги. Мати отримала поранення при бомбардуванні. Правда, не німецького, а радянського, коли уславлена льотчиця Валентина Гризодубова бомбардувала Пирятин, де, окрім німців, було  і мирне населення, на яке не зважали обидві сторони.

За великого ентузіазму в уславленні переможців і байдужому ставленні до засобів досягнення мети зникають справжні риси того, що сталося. Про це нагадує мені не лише осколок під лопаткою моєї, вже покійної, матері, але і статистика. Наприклад, у енциклопедичних статтях різних країн про битви за Дніпро осені 1943-го — зими 1944 років ми виявимо колосальні розбіжності в цифрах утрат: від ста тисяч до двох мільйонів з обох сторін. Причому без уточнення: скільки втратив вермахт, а скільки —  Червона армія та мирне населення.

За три чверті століття на території СРСР понаставляли величезну кількість безіменних пам’ятників, але й досі не розібралися з реальністю тих років і загиблими людьми. Величезні жертви і тепер призначені лише для гордості та плачу. Є два пояснення парадоксу постійного звучання теми війни разом із замовчуванням її наслідків.

Понад 20 років я належав радянській військовій журналістиці, читай — пропаганді. Вона була спрямована на пошук проявів героїзму в бою, як німецька вівчарка на людину, що біжить. Ми наполегливо вибивали визнання про подвиги радянських солдатів навіть у тих, хто з ними не зустрічався. Пам’ятаю, скільки слив’янки доводилося випити в словацьких і чеських містечках, перш ніж місцеві люди похилого віку вимовляли придатні для публікації слова.  Але бувало й інше: ті, що інтерв’юються, просили вимкнути диктофон і ділилися фактами «не для друку». Так я довідався, наприклад, про роль армії Власова у звільненні Праги. Багато років по тому давні розмови з чеськими свідками звільнення підтвердилися документально. Зараз це вже не секрет, у всякому разі для Чехії й України.

Як Вітчизняну війну 1812 року вичленували з історичного контексту битв австрійської та російської імперій проти Наполеона, так і радянська історія Другої світової була скорочена до Великої Вітчизняної війни. За винятком епохальних битв, вона на дві третини складалася з вигадок, міфів і просто брехні. Спотворення реальності сталося з двох причин. Була очевидна пропагандистська мета показати трагедію мільйонів радянських людей виключно результатом фашистської агресії. І була недостовірна інформація з місць. Мені не раз потрапляли на очі фронтові документи полкового та дивізійного масштабу, де рапорти начальників політвідділів, начальників СМЕРШу (військова контррозвідка) і командирів дивізій про одні й ті ж події істотно відрізнялися один від одного. Які з них були ближчими до правди, ми так і не довідаємося. Надто багато води витекло з тих пір, та й архіви припадають пилом не на наших горищах.

Після 1991 року всі ідеологічні нашарування брехні почали відпадати від реальної сутності подій, пробуджуючи свідомість тих, що щиро помилялися, повірили в придумане людьми. Адже як то було прожити життя, захоплюючись доблестю панфіловців, а потім зіткнутися зі спростуванням факту? Всі ми знаємо про «Матч смерті» за кінофільмом, повістю та пам’ятником на стадіоні «Динамо» в Києві. Художня легенда свідчить, що німці розстріляли українських футболістів, помстившись за поразку в грі. Насправді розстріляли лише п’ятьох агентів НКВС, що були членами команди. Пишу це не для того, щоб долучатися до нестихаючої полеміки про достовірність подвигів хрестоматійних героїв: Зої Космодем’янської, Миколи Гастелло, молодогвардійців. Цей список безкінечний і, як на мене, я не  ворушив би долі окремих загиблих тоді людей. Не вони, а пропагандисти відповідають за створення міфів про них. Інша річ — полководці, вожді, ідеологи. Ще важливіше — не особи, а тригери загальних і національних трагедій. Під гуркіт військових канонад, під салюти над переможеним фашизмом злочинний режим Сталіна приписав убитих ним людей Гітлеру. І з чим розібралися історики, ще належить усвідомити багатьом народам.

Три роки тому російська «Новая газета» опублікувала, посилаючись на доповідь Держдуми, нові дані про людські втрати в СРСР. Протягом 1941—1945 років населення країни скоротилося на 52 мільйони осіб. Загинуло в боях і померло від ран 19 мільйонів військовиків. З різних причин опинилися серед загиблих 23 мільйони цивільних осіб, з них майже шість мільйонів — діти. Природне (?) скорочення населення склало майже 11 мільйонів. https://novayagazeta.ru/articles/2017/03/22/71864-pobeda-pred-yavlyaet-s...

Не треба бути демографом і військовим істориком для констатації жахливої невідповідності: озброєних загинуло майже в два рази менше, ніж беззбройних. Виходить, уникнути смерті на фронті було тоді реальніше, ніж у тилу. Тим, що бажають виходити  9 травня з портретами загиблих родичів, варто пам’ятати про це, розширивши назву акції до «Безсмертного села» або «Безсмертного міста». Щоправда, щирості та громадянської ініціативи буває зовсім небагато  жалобного дня поминання жертв. Річниці битв Другої світової завжди були справою начальства та перетворювалися ними в бюрократичний ритуал, свято, з акцентом на політичний момент і особистий піар. На жаль, не лише в пострадянських країнах.

Переглядаючи репортажі з нещодавнього Всесвітнього форуму жертв Голокосту в меморіальному комплексі Яд Вашем, не міг отямитися від зіставлення страшних цифр, що відобразили втрати людства. Шість мільйонів євреїв було знищено нацистською машиною смерті, і ми справедливо вшановуємо пам’ять страчених разом з президентом ФРН Франком-Вальтером Штайнмайєром, що проголосив вислів, який я пам’ятаю з дитячих років: це не повинно повторитися. Слов’янське серце тут б’ється в унісон з єврейським і німецьким: у кривавому місиві загинуло 9 мільйонів українських життів. Але як утримати світ від повторення звірств і злочинів проти людяності? Чи можуть ювілейні заклики до пам’яті, урочисті покладання вінків до могил героїв і ні в чому не винних людей, що стали заручниками чиїхось расових і політичних забобонів, дати гарантію позбавлення від усього, що ми називаємо фашизмом?

Вочевидь, є лише один спосіб усвідомити наслідки Другої світової війни. Міжнародною єдністю запобігати агресії, боротися з авторитаризмом, режимами, що відкидають цінність людського життя. Тоді у світі не буде окупованих територій, де загарбник завжди отримує карт-бланш на репресії, і вкриються ганьбою уряди, що ділять своїх громадян за розрядами. Лише так зникне підґрунтя для ідеологій, які захопили народи в 1930-х роках і повели їх на бійню. Думка банальна,  людство її усвідомлює, коли настають перманентні загрози мирові, але не засвоює. Заважають старі скелети в шафах і фінансовий зиск.

Кожна трагедія має передумови, початок, кінець і наслідки. Коли трапляється біда, падає літак або згорає будинок, фахівці уважно вивчають усі обставини катастроф, уживаючи потім заходи для запобігання подібних явищ. Щодо історичного осмислення воєн ми вчиняємо інакше: зосереджуючись на підсумках, не беремо до уваги передумови. Якби світ рішуче відреагував на Мюнхенську змову й анексію  Судетської області Чехословаччини  1938 року, якби  1939 року СРСР не ділив Польщу з фашистською Німеччиною, якби не зневажили Лігу Націй (їй, до речі в січні виповнилося рівно сто років. Але кому це цікаво?!). Недоречно придуманий вислів: історія не має умовного способу. Так, час назад не повернеш, але цілком можливо не повторювати помилок минулого. Роздуми про втрачені можливості завжди корисніші за визнання непоправної безвиході. Адже все могло бути інакше, якби  політики були більш передбачливими та порядними. Ну, якщо не тоді, то хоч би тепер.

Із меморіалом Яд Вашем (Пам’ятник та Ім’я) ми ровесники — обидва з року смерті Сталіна, кривавого ката XX сторіччя, який після Гітлера продовжував знищувати людей. У таких же вагонах для худоби, що встановлений у Яд Вашем на обрубкові перегону моста, диктатор вивозив кримських татар з їхнього рідного півострова, чеченців — із їхньої батьківщини. Так само, як і за фашистського режиму, люди гинули  дорогою, потерпаючи від тисняви, голоду й холоду, а потім опинялися на тих же нарах німецьких концентраційних таборів, які були вивезені з Європи до Сибіру, де НКВС знайшло їм застосування в системі ГУЛАГ. Там загинуло немало євреїв у п’ятирічній боротьбі з «безрідним космополітизмом», що тривала до фізичного кінця диктатора.

Як же сьогодні,  2020 року, людина, що відродила сморідний дух сталінізму в Росії, опинилася серед почесних гостей форуму в Яд Вашем? Володимир Путін — не просто очільник режиму, що потурає сталінізму. Він анексував Крим, розв’язав війну на Донбасі, бомбардував житлові квартали сирійських міст, організовував диверсії та вбивства в Європі і так само, як Гітлер, наполегливий щодо зміни світового порядку за своїм розумінням. То хіба цього мало, щоб утриматися від невибагливих рукостискань у священних місцях?

Прислухаючись до промов, виголошених почесними гостями форуму під Єрусалимом, не міг не помітити їхнього дисонансного звучання, коли кожен казав про своє, розклавши на пюпітрі трибуни ноти своїх обсвистаних публікою політичних увертюр. І це зауважив не я один.

«Володимир Путін оспівав славу Червоної Армії під час Другої світової війни, Біньямін Нетаньяху скористався нагодою медитації, аби засудити «тиранів Тегерана». Президент Франції вклонився пам’яті всіх зниклих безвісти, — написала Le Monde. https://www.lemonde.fr/politique/article/2020/01/25/a-jerusalem-emmanuel...

Їм схвально кивав принц Уельський Чарльз, почесний гість усіх світових vip тусовок, а президент об’єднаної Німеччини, як і всі його попередники, присягався не повторити фашистські капості. Німці насправді не повторюють (якщо не брати до уваги популярність AFD). Із відходом Гітлера та Сталіна всі геноциди вже не стосувалися білих і євреїв, охопивши Азію, Африку, Латинську та Центральну Америку. В Європі скоївся лише один маленький геноцид у Боснії. Але, звичайно ж, сорок тисяч жертв непорівнянні з трьома мільйонами в Камбоджі, двома мільйонами в Індонезії, мільйоном у Руанді. Сорока тисячами можна нехтувати, як сьогодні ми нехтуємо жертвами народу рохінджа в М’янмі, колишній Бірмі. Їх поки менше.

Організатори форуму пам’яті Голокосту замість Володимира Путіна, що заслуговує публічної зневаги за анексію Криму, засуджували Володимира Зеленського, президента країни — жертви військового режиму Путіна. Той поступився своїм місцем живим свідкам історії — таким же євреям. Жахливий вчинок у  політичному аспекті. Перекладання провини з хворої голови на здорову зараз у тренді. Спонсор і керівник меморіалу Моше Кантор, великий російський бізнесмен (29-те місце серед найбагатших у країні за списком Forbes) не може не підтримувати президента Росії, коли той захотів виступити захисником євреїв. Але Яд Вашем — не Давос, і навіть не G-20, де формальні речі важливіші моральних. І на кону стоїть не репутація Кантора, а репутація меморіалу. Він же створювався не для виступів фанатів сталінізму. Чому ж спільна справа про велику пам’ять стала фоном для  ницих пристрастей, що розбурхалися у Яд Вашем, коли через Володимира Путіна не приїхав Анджей Дуда, а Володимир Зеленський покинув захід. Хоча вони обидва є представниками саме тієї частини Європи, де найбільше загинуло євреїв, поляків, українців і росіян.

Мені здалося доречним пояснити цей казус іншим. 1937 року відомий і талановитий німецький письменник єврейського походження відвідав СРСР. До цього він люто викривав фашизм, одним із перших розпізнавши його гнилу та мерзенну сутність. Писав репортажі, статті та повісті про тортури євреїв, про безправ’я ув’язнених, про могутність таємної поліції, про безкультурність і хамство крамарів, що прийшли до влади. Втік із Німеччини до Франції, поневірявся і, нарешті, приїхав до Москви. Він був серед небагатьох, хто розповів про сталінські репресії та суди, беручи участь у процесі над Карлом Радеком. Але дивна річ, захисник євреїв у фашистській Німеччині, в Москві перетворився на нападника на них. Разом із Карлом Радеком до смерті засудили ще 13                осіб, майже всі були євреями: чоботар Дробкіс, інженери Норкіс, Строїлов... Письменник звернув увагу — якої національності підсудні та як схожі слова їхніх зізнань, але з завзяттям підтримав вирок. Ім’я літератора —  Леон Фейхтвангер, і його повість «Москва 1937» перекреслила все написане ним до того. Адже плач за висланими з Німеччини євреями ніяк не міг узгодитися з радістю щодо їх вислання в СРСР.

«Я одержав багато листів з Біро-Біджана (так в оригіналі), я розмовляв із великою кількістю людей, які прийшли звідти безпосередньо. Те, що життя там все ще важке, ніхто не заперечує. Але ніхто вже не заперечує, що найважча частина виконана і що передбачувана утопія стала реальністю», — казав письменник, переконуючи європейців, що вислання ста тисяч євреїв з європейської частини СРСР — корисний для народу захід. Не знаю, чи зрозумів він, що в своїй московській творчості нічим не відрізнявся від крамаря або штурмовика, для якого було радістю, що стратили або вислали «ще одного жида» і що сталінський суд відрізнявся від гітлерівського лише уніформою тих, що засідали. Щоправда, німці не зволікали з процесами до ранку...

Фейхтвангер не був марксистом і великим прихильником соціалізму. Просто він вважав Сталіна приємним співрозмовником і шанувальником своїх літературних праць. Вождь наказав надрукувати в СРСР повне зібрання творів німецького антифашиста. Після «Москви 1937» репутація гуманіста була зіпсована, колеги від нього відвернулися, і решту своїх днів він прожив у США під наглядом поліції, яка підозрювала в ньому більшовицького агента.

Таке ось не «єврейське щастя». Одна кон’юнктурна книжечка переважила полицю чесно вистражданих романів. За багато років свого існування Яд Вашем не зазнав репутаційних утрат. Це перша. Як поставиться світове єврейство до путінських промов, не знаю. Але якщо в Ізраїлі у нього бенефіс, то уявляю, що буде в Москві  9 травня.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ