Гідність чи гордість
або Чому недільний «гей-прайд» не стане кроком до порозуміння
«Марш Рівності Київ Прайд-2016», як називають його організатори, цього року має всі шанси знову завершитись масштабними сутичками – низка громадських організацій вже пообіцяли його зірвати. Як відомо, всі попередні спроби провести аналогічний захід у столиці зазнавали невдачі саме через протестувальників, яких нерідко було більше, ніж самих учасників «маршу». Однак видається, що організаторів це аж ніяк не хвилює. Проголосивши офіційним гаслом заходу заклик «Безпека людини – розвиток країни!», вони позиціонують його як своєрідний тест на профпридатність для силових структур, зокрема для нової патрульної поліції. Й з юридичної точки зору – правда цілком на їхньому боці. Конституція гарантує громадянам України право на мирні мітинги та збори, а обов’язок правоохоронних органів полягає в тому, щоб забезпечити реалізацію цього права.
Водночас всі інші потенційні наслідки проведення в Києві «прайду» його прихильники, вочевидь, не бажають брати до уваги, або ж розцінюють їх як прийнятну ціну. Немає сумнівів, що сутички під час заходу будуть використані проти іміджу країни за кордоном – навряд чи наші «доброзичливці» на міжнародній арені знехтують можливістю закцентувати на «дикості» й «гомофобності» України. Однак набагато важливіше інше – «одностатевий марш» неодмінно стане передумовою для чергового розламу всередині самого українського суспільства. І це під час війни, коли щодня зазнають поранень й гинуть наші військові, й коли країна так потребує збереження солідарності, принаймні в середовищі державницьких сил.
Натомість ви, шановні представники лгбт-спільноти, вимагаєте «гей-прайд» – сьогодні, в Києві, і хай лише хтось спробує стати на заваді… Видається, що така позиція зумовлена дещо викривленим бачення соціальної реальності. Ваша боротьба спрямована не проти «купки праворадикалів». Нині в українському суспільстві в питанні ставлення до альтернативних сексуальних орієнтацій існує консенсус й, на жаль чи на щастя, він – не на вашу користь. Майте сміливість визнати це.
Розмова про визнання лгбт – це розмова про розуміння суспільної норми. Тут слід уточнити, що трактування суспільством одностатевих стосунків як девіації не може бути виправданням для утисків чи переслідувань. Зрештою, як і будь-яка інша небажана з точки зору суспільної моралі поведінка – за винятком тих випадків, коли вона обмежує права і свободи інших громадян. Життя нежонатого, бездітного тридцятирічного чоловіка також складно узгодити з уявленням про суспільну норму, але це – не привід позбавляти його соціальних гарантій або роботи. Теж саме й з лгбт. Чинне законодавство більшою чи меншою мірою вже відповідає цьому принципу – проблема радше у виконанні його вимог. Якщо ж хочете більшого, хочете одностатевих шлюбів (а шлюб – це передусім визнання стосунків суспільством!), хочете права на всиновлення дітей – тоді мусите домагатися зміни суспільної норми.
Така зміна потребує великих зусиль й переконливих аргументів, які б спонукали суспільство переглянути свої погляди. Водночас в нинішній риториці вітчизняних лгбт-активістів відшукати їх непросто. Більшість заяв має відверто конфронтаційний (зокрема, антирелігійний) характер. Якщо ти нас не підтримуєш, ти – «ретроград», «селюк», або й взагалі «психічно хворий» чи навіть «ватник» (!) Натомість свою позицію вони називають «прогресивною», «демократичною», «європейською». Не надто схоже на захисників рівності й терпимості до думки іншого, правда? Але найважливіше, що все це – важко назвати аргументами.
Питання про те, чи випливає визнання лгбт як суспільної норми з розуміння демократії чи концепції прав людини, які розглядаються нині як загальноприйнятий етичний ідеал, – це питання дискусійне й широко дискутоване, зокрема й серед західних інтелектуалів. В межах невеличкої статті аналізувати аргументи в цих суперечках не видається можливим. Однак задля більшої повноти картини візьмімо до уваги хоча б той факт, що передумови сучасної концепції прав людини можна знайти ще у філософії Фоми Аквінського, для якого про жодні одностатеві шлюби, зрозуміло, не йшлося. Немає про них згадки й в більш пізніх документах, наприклад у прийнятій 1948 року Загальній декларації прав людини. Водночас там є інший пункт: «Сім'я є природним і основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства та держави». До слова, в більшості країн Східної Європи, на Балканах одностатеві стосунки досі не визнаються на юридичному рівнів. В сусідній Варшаві перший «гей-прайд» вдалося провести лише у 2008 році.
Чи свідчить все це про те, що суспільна норма не може бути переглянута? Безумовно – ні. Однак навряд чи показовий «прайд», проведений у столиці всупереч суспільній думці, за участю немислимої кількості силовиків стане кроком у цьому напрямку.
Видається, що лгбт-спільнота не налаштована на діалог з суспільством (з реальним суспільством, а не з тим, яке вони змалювали в своїй уяві). Показовою у цьому контексті є також назва недільного заходу. У пресі його інколи називають «маршем гідності» (вочевидь, за аналогією з Революцією Гідності), однак самі організатори, услід за подібними рухам за кордоном, більш схильні вживати поняття «pride» – тобто гордість. Відмінність тут – принципова. Етична концепція гідності має егалітарну природу, в її основі лежить уявлення про те, що гідність притаманна кожній людині – незалежно від соціального статусу, статі, національності тощо. Натомість «гордість» наголошує на відмінності, тобто на особливому соціальному статусі, якого вимагають для себе лгбт-активісти. Тут спадає на думку інша неприємна аналогія, «white pride» і «black pride» – гасла, які використовують білі та чорні націоналісти в Америці, щоб наголосити на своїй расовій ідентичності. Як кажуть, відчуйте різницю…
Показова конфліктність, бажання йти напролом й неготовність чесно говорити з суспільством наштовхує на думку, що нинішній віктимний статус цілком задовольняє багатьох «лгбт-активістів», для яких така «діяльність», слід визнати, вже давно перетворилась на професію. Підкреслюю – йдеться саме про «активістів», а не всіх тих, від чийого імені вони дозволяють собі виступати.
Роман ГРИВІНСЬКИЙ, «День»
