Голодомор і терапія
Кожен із нас, хоча б раз у житті, уявляв себе на дивані в кабінеті котрогось із всесвітньо відомих психоаналітиків. Навколо — дорогі картини, полиці зі старими книгами, вікно прочинене на центральну вулицю великого міста, і десь позаду, він, сидить в напівтемряві із блокнотом у руках. Задає ніби й прості, поверхневі питання про минуле, та за відповідями на них поступово розгортається драматична картина життя, раніше ніби й небачена, з “хрускотом” вправляються задавнені емоційні вивихи й млосно затягаються старі болючі рани. Це добре.
Кожен з нас, багато разів у житті розмовляв із людьми, яким у ту мить щось боліло — в душі чи на тілі. І якщо ці розмови тривали по колу роками — людина-слухач і людина-оповідач вигорали. Бо біль як постійна тема, без допомоги, терапії, розради й зцілення — виснажує, зневірює, стомлює, врешті — вбиває. Це погано.
Тривалий час, один із великих цивілізаційних болей не мав своєї назви, допоки Рафал Лемкін, з родини польських євреїв-хліборобів, що навчався у Львівському і викладав у Єльському університеті, не вигадав слово для страшних катастроф, які століттями люди чинять над іншими людьми — геноцид. У тридцятих роках, ретельно вивчивши злочини турків проти вірмен, він представив свою концепцію боротьби із глобальним насиллям Лізі Націй в Брюсселі та Копенгагені, щоб уже в середині сорокових оплакати втрату десятків родичів у новому прикладі геноциду — Голокості. А 1953 року, у великому залі Манхеттен Центру в Нью-Йорку Рафал Лемкін знову розповів про ще один геноцид — цього разу радянський, в Україні, про Голодомор та й не лише. Скажете, справи давно минулих днів? Та ні, 20 листопада 2015 року стаття Лемкіна “Радянський геноцид в Україні” внесена в Росії у Федеральний список екстремістських матеріалів. Значить, злочин триває.
Є чимало справді великих людей, чиї прізвища ми вже добре знаємо, як от Джеймс Мейс чи Гарет Джонс, або Тімоті Снайдер чи Ен Еплбаум, що розповідають світу назовні про Голодомор, але як про нього говоримо ми, всередині свого українського світу? Свічечки, що миготять у кутках телевізійних екранів та вікнах, уривки коротких документальних хронік і довгі страшні інтерв’ю очевидців. Страшні фото, страшні тексти, страшна правда і нескінченний біль. Пам’ятаю, як хтось зі знайомих зізнався — "не можу слухати ті оповіді про матерів, які в голодному мареві з'їли своїх дітей". "Не можна так",- відповів хтось за спиною, - "нашим предкам довелося таке пережити, мусиш слухати й знати". І ось тут, дозвольте, знову уявити того всесвітньо відомого психоаналітика, що б сказав він? Чи варто максимально фокусуватися на моторошному відтворенні страждань, чи корисніше усвідомити причину і наслідок? Коли врешті із травми варто переходити до зцілення, коли врешті із жертви варто перетворитися у переможця, коли врешті в мороці страху треба розгледіти ворога? "Хто зробив з вами таке?" — думаю повторював би той психоаналітик, — радянський режим і Росія, "Навіщо?" — щоб зламати, знищити, денаціоналізувати, зневірити, "І чим усе закінчилося?" — ми вижили, "Як і для чого?" — ось це точно запитав би він наприкінці сеансу. І це саме те питання, з якого б я розпочинала усі монологи, діалоги й полілоги про Голодомор в Україні.
Ірландці й вірмени, євреї й ми, та ще десятки, і я не напишу тут прогнозоване “нещасних націй”, а напишу навпаки, десятки сильних націй пережили геноцид. Хтось уже відійшов на далеку відстань і досяг рівної державної історії, хтось, як ми, ще проживає біль, помножений російської агресією на сході. Євреї відкрили усьому людству очі на злочини нацистського режиму, відбувся Нюрнберзький трибунал, а за свастику сьогодні арештують у будь-якому куточку світу. В Москві ж на параді тисячі портретів Сталіна, футболки із радянською символікою продають навіть у центрі Берліна, а частина українців досі бояться зізнатися — нас вбивали, вбивають і будуть, поки врешті з жертв ми не перетворимося на переможців.
Суспільству й з суспільством — є що робити. На щастя, в Україні з'являються голоси й інституції, які намагаються осмислити травми Голодомору й водночас запропонувати шляхи терапії, такої необхідної нашій нації. Історії тих, хто вижив, оповіді про тих, хто рятував, викриття злочинців і допомога чужих — про це дуже важливо говорити сьогодні.
P.S.: Якщо я буваю у Києві у листопаді, в час поминальних днів Голодомору, то стараюся зайти на меморіал, тільки обов’язково ввечері, коли немає людей і телевізійного вінко-покладання. Меморіал збудований не за класичними канонами радянських шкіл монументальної сірості, а щиро, так мені здається. Вулиця Лаврська, тиха і давня, точно лежить десь біля серця столиці, в далині миготять фари автомобілів на дорозі, а дівчинка з колосками стоїть ніби жива і геть не зломлена. Оточена сотнями свічок, у вишиванці посеред зимового холоду, з п’ятьма колосками притиснутими до грудей, вона не жертва. Вона зосталась із нами назавжди, щоб розповідати про нашого одвічного ворога і нашу обов’язкову перемогу добра над злом.
