Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.
Павло Тичина, український поет, перекладач, публіцист, політичний і громадський діяч

Гори-гори ясно

28 березня, 2014 - 11:55

Історія володіння власними враженнями завжди твоя, справжня, нехай нехитромудра і без претензій, але і без підробок. Зауважила — зараз у голові лише довоєнні думки. Вони тихо-голосно, голосно-тихо намагаються відсунути прикрощі, витіснити сумніви, дозволяючи працювати начебто у звичному руслі пошуку потрібної емоції, цікавого факту, сюжетної зустрічі. Мозок, як маленький анклав, який уміщує цілий світ, сам підказує: сьогодні пишайся нашими моряками. Їх не змогли принизити навіть новоявлені, озброєні до зубів «щипачи». Пишайся тими, хто робить вчинки, не кричачи про це на кожному розі. Ось мій маленький приклад: зателефонував друг і сказав, що від мого імені відправив допомогу серйозно хворому композиторові. Чому не від свого — здивувалася. Від свого окремо, пояснив він. І я зрозуміла, що він того дня зробив мене кращою, а в такому вимірі набагато соковитіше життя.

Коли все ж у весни з’явилися виразні підстави нагадати про себе, раптом захотілося вже не чинити опір до останнього і почати м’яко і неголосно вписуватися в яскравість днів, що настали.

«Свет мой, зеркальце» — мовчи! Сама знаю, що не встигла стерти зимову втому, не до неї було. Потьмяніла — ну і що? Де там мій птах-фенікс на півставки? Нумо ж бо за роботу. Знаю напевно — якщо жінки будуть як і завжди красиві, то всім стане легко. І недавні довоєнні спогади сміливо можна вплітати в щоденний мікс.

Завжди, коли розповідаю одну свою солодку історію, друзі та рідні сміються. Дуже легко, чітко виникає в їхній уяві той місячний вечір, подробиці якого сама запам’ятала до найменших дрібниць. Якось зимовим вечором у Ялті, втім, ні, почну не з цього. Років зо два тому вирвалися з друзями взимку на випадкові канікули до Криму. Вивільнитися, хоч на якийсь час, із тьмяного мішка міської непогоди — це вже успіх. Вирішили вирушити на машині — так веселіше, до того ж, мої друзі везли своїм приятелям і колегам-науковцям вісім чи десять «Київських» тортів у подарунок. Уся машина була ними завалена. Сталося так, що один торт залишився неподарованим, оскільки адресат поїхав у відрядження.

Пам’ятаю, ще в машині здивувалася: невже «Київські» торти і сьогодні такі бажані, як бувало колись раніше, коли перони, від яких вирушали потяги з Києва, рябіли від звичних коробок із каштановим листям. Моя необізнаність у цій ситуації цілком зрозуміла — понад 10 років не стежила за солодким ринком у боротьбі за стрункість. До того ж, поки «Київський» не потрапив у хороші руки, його спрощували в недавні роки всі, кому не лінь, змінюючи рецептуру, замінюючи горіхи, вихолощуючи шарм. Утім, думала, що забула про нього назавжди.

І ось раптом випадково виявилось, що один торт залишився для нас. Ми його поділили по-братськи. Взявши свій шматочок прямо з коробкою, відмовившись від спільного чаю під якимсь приводом, досить пізно увечері помчала до своєї улюбленої альтанки, на високій кручі над морем у Харакському парку. Ця антична руїна, яка імітує внутрішній дворик давньоримської вілли, датованої І ст. до н.е. — І ст. н.е., у вигляді копії була створена в ХІХ сторіччі та встановлена в парку-маєтку на початку ХХ сторіччя. Просто мовчки стояти усередині колишньої глухої та неприступної вілли, де напевно — обов’язково влаштовувалися бенкети і жило особливе довірче спілкування, — вельми ексклюзивно.

Схоже, ця аура не зникла, не випарувалася, не відлетіла кудись за кручі, а оселилася тут назавжди. Того вечора, насолоджуючись у тиші та самоті довершеним солодким дарунком, заколисана морським повітрям, думками легко літаючи над нашою і не нашою ерами, розуміла: декорації не змінюються, мелькають лише все нові і нові персонажі, розігруючи свої п’єси.

Збираючи навіть крихти з коробки, насилу змусила себе поділитися шматочком із пишним котом, що прийшов на гостину, поглядала і на місяць, ніби і його збиралася надкусити і думала про щось приємне, як зараз розумію, зовсім довоєнне. Тоді, звичайно, і на думку не спадало те, що знаємо ми нині.

Лише вранці дізналася, що в альтанці встановлені камери спостереження і за бажання можна було б посміятися, як жадібно тітонька вгризалася в торт, як збирала крихти, нишпорячи рукою в коробці. Найкраща реклама була б, та мети такої не було.

Не знаю, що зараз фіксують там камери і як живуть колеги моїх друзів, але таких соковитих зустрічей може вже і не бути, та і цей рій думок, пов’язаних із ялтинськими спогадами, теж, можливо, нікому непотрібний душевний аудит.

Не варто, мабуть, шукати у власних настроях філософський всесвіт, мені взагалі незрозумілі люди, що ставляться до своїх думок дуже серйозно. Смішно сприймати успіх в одній компанії як загальне визнання.

Нещодавно один знайомий, далеко, м’яко кажучи, не рядовий бухгалтер, неабияк здивував мене. Він досить емоційно зізнався, що живучи в щоденному стані бухгалтерського страху, прекрасно усвідомлюючи, що для нього всі гроші мічені, в сьогоднішній ситуації мало не розучився зводити збитки до мінімуму, відчувати «липу» задовго до того, як зможе сказати: тут гроші не пішли. Вони втекли, але виявляється, обрубуючи хронічні фінансові хвости, згладжуючи гострі кути, можна ще і насолоджуватися особливою аудиторською зухвалістю, знаходячи гроші, що все ж втекли, додав він. Невже це можливо, наївно не повірила, невже пішли, але обіцяли повернутися — що знову чекаємо Карлсона, цього європейського бешкетника.

Ось і причину, начебто, знаємо, та від наслідків це чомусь не звільняє.

Чи не пригостити себе шматочком улюбленого торта, зовсім маленьким. Ну що я руда — випурхнула звідкись з дитинства фраза, яка все пояснює, скільки можна жити без солодкого, гіркоти ж стало більше. Адже «Київський» і без усякої альтанки хороший та пригожий. До того ж, вона альтанка — насправді псевдо. А торт — найсправжнісінький.

Люблю випробовувати свої емоції — у них природа витіювата, але не настирлива, і вкрасти їх нікому несила.

Газета: 
Новини партнерів

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ