Група людей зі скорботними обличчями
Вставання з колін дуже загострило чутливість росіян. Ще до війни загострилися почуття віруючих, гетеросексуалів і фігурантів списку Магнітського. Люди з "хорошими обличчями" довгий час демонстрували відсутність підвищеної сензитивності, майже не гнівалися щодо чужої етики і мало вчили жити. Але тут почалася війна. Особливо активна творча інтелігенція кинулася підписувати лист на підтримку. Перші, як у піраміді МММ, відразу отримали фінансування нових проектів: Павло Лунгін, наприклад, вже в березні запустив серіал «Родина», патріотично на основі американського серіалу. Але більшість, від годівниці далеких, звичайно, пришибло. Якась виникла однозначна ситуація навіть для складно організованих людей, які люблять розмірковувати про різнобарв'я життя. Якось на повний зріст постало перед нами чисте зло - військове вторгнення в чужу мирну країну. Гірше того! В країну, яка тільки-но наочно показала, що таке чисте добро. Просте. Людське. Коли під дзвони вночі люди встали за своїх дітей. Коли відкрили церкву під госпіталь. Не підкопатися. І опинилися ми складні й інтелігентні на боці зла. Не з власної волі, не хотіли, подумати не могли, але опинились. І було це зовсім нестерпно.
Але тут прийшов порятунок. Я просто бачила, як розпрямилися плечі і розгладились обличчя. Одеська трагедія стала справжнім подарунком змученим провиною російським інтелігентам. Пацієнтка Н, яка всі події пропустила через організацію виставок молодих російських художників на Кот д'Азюр, миттєво з усього потоку новин виловила новину про пожежу в будинку профспілок і заявила: «Нічого спільного з цими людьми немає і бути не може! Вони для мене не існують». У різних варіантах подібні реакції і заяви заповнили соціальні мережі, ліберальні ЗМІ і світські салони. Українці, прочитавши кілька подібних послань, завмерли в щасливому очікуванні - невже?! Дочекалися?! Сусіди по карті почули Леся Подерв'янського? І правда... відстануть? Але, природно, праведний гнів і небажання мати нічого спільного з «футакімібить - людейживихжечь» війни не стосувались. Війна війною, але тепер і у антивоєнної інтелігенції знайшлося заняття - пильно стежити за морально-етичним станом іншого народу. Може, вже й не зовсім братнього, але все ж - люди! Не можна просто кидати цілий народ, який скочується у варварські уявлення про етику.
Давалося це не без зусиль. Інтелігенти, звичайно, від армійської справи і сільського господарства переважно далекі, але й вони не могли відмахнутися від думки, що снаряди і танки не ростуть навіть на родючих землях Луганщини, а працівники ФСБ з московською пропискою ніяк не виглядають вождями повсталого волелюбного народу Донецької області. Ображалися спочатку мляво і за російський народ взагалі. Тобто йшлося ще не про етичну неповноцінність, а інтелектуальну - треба ж розуміти! Розділяти! Не буває поганих народів - ось це ось усе. Смерті перших знаменитих бандитів якось пройшли повз. Якось не зрозуміли одразу, що їх можна було використовувати для демонстрації власної моральної переваги. І тут гримнув ліфт на ешафот.
Спочатку я була вражена - чому саме це ?! Важко і спеціально знайти щось більш убоге й одночасно жахливе. Знову ж - чисте банальне зло. До мурашок - несумісність масштабу особистості з масштабом злодійства. Але, як виявляється, в цьому й була суть! Легко любити і жаліти красивого Брановицького! Героя, захисника своєї країни. А ти пожалій цього виродка - його вбивцю! А? Таких висот може сягнути тільки російський інтелігент (у власному особистому рейтингу рівня інтелігентності - зразу за Аверінцевим). І тут - роздолля. Скорботно стиснуті губи у відповідь на "блюзнірські веселощі українського сегмента" Але з розумінням! "Війна їх так озлобила!" Та невже?! До кінця третього року згадали про війну? Виявилась - громадянська. Уродженець РФ загинув в Україні все на тій "єдиній громадянській", і нащадки комісарів у "запорошених шоломах" схилилися скорботно над американськими айфонами. Потім сталася велика скорбота - над військовим літаком РФ. Тут у хід пішли і фото юних балерин ансамблю радянської армії, і поховані в костюмах з панського плеча бомжі Лізи Глінки. І над усім цим гриміла пісня ансамблю «Ввічливі люди», наповнюючись усе більш зловісним змістом, невластивим таким дешевим виробам. «Про живих не скажу! А покійників ми бережемо». Теж брехня, до речі. Пристрасті в Фейсбуці не привели нікого на поминки загиблих. Родичі ж бо не всі прийшли. Небіжчики відіграли блискуче - в черговий раз нашу совість було підживлено й залатано. Ми, звичайно, безсилі, пов'язані в очах всього світу з військовим злочином, але ми добрі й духовні, а ті, з громадянською своєю війною, може, формально і мають рацію, але аморальні якісь. Ось і чергова смерть дипломата не занурила їх у скорботу. А що дипломат? У нього робота така. І не треба нас тикати носом у Нюрнберзький трибунал. Ми самі себе краще ткнемо!
«Радянська принцеса» Маша Слонім, докоряючи «українському сегменту», так розійшлася, що й сама не помітила, як дала Чуркіну найбільш чесну й сувору оцінку, порівнявши зі своїм дідом - сталінським наркомом часів великого терору (1930-1939). Після чого вибухнула ще трьома обуреними постами про жорстокосердість українців, що залишали коментарі. Загалом, ми знайшли чудову терапію для хворої совісті: як тільки обстріли в Авдіївці - лізеш у Фейсбук, шукаєш висловлювання українців про Прилєпіна - і все! "Господа! Вы звери, господа!" Не можна ж засуджувати людину за думки і переконання! Що з того, що за його переконаннями вас повбивати мало, разом з дітьми? Він же щиро. Як дідусь Слонім. Ось і пані Соколова - «спадкоємиця фонду Лізи Глінки» зібралася летіти «рейсовим літаком до Донецька» дітей рятувати, а там злітна смуга дещо зіпсована. Теж хороший кандидат на всенародну скорботу. Видихнули! Знайшовся засіб! Але дозу завжди доводиться підвищувати.
З'явилися ображені тим, що Українське ТБ мало транслювало нашу скорботу за Нємцовим. А ми так старались! Вийшли вшанувати пам'ять в оточенні ОМОНу з вівчарками «за вашу і нашу». Все-таки хтось хоче посварити наші народи. Не поминається нам самим. А тут у Зої Свєтової обшук. Свєтова - дочка дисидентів, сиділи аж до 1987 року, правозахисниця, мати прекрасних журналістів Дзятко. На «Дожде» працювали. І поскорбіти про обшук «Дождь» запрошує пані «кримнаш» Баронову. І вона обурена репресіями силовиків! Це ж треба! «Ніколи такого не було, і знову». Пані Баронова, до речі, - видатний опозиціонер і борець з режимом. І якщо наступний обшук буде у неї - ох, відірвемось - адже хтось із неетичного «українського сегмента» дріб'язково пригадає їй «кримнаш».
