Завжди був націоналістом, пишаюсь цим. Негативних підтекстів цьому означенню надають неграмотні люди, плутають його із шовінізмом. Націоналізм – це любов до Батьківщини, а шовінізм передбачає ненависть до інших націй.
Роман Іваничук, український письменник, патріарх української історичної романістики, громадський діяч

Ідентичність, якій «клеють» націоналізм

21 травня, 2020 - 16:51

«Ми такі, що нами – хоч об землю! Ми такі, що нами – хоч засій…»  Згадав нині ці слова з власного вірша не випадково. Адже в масі своїй українці досі такими залишаються, обдуреними й зрадженими. 

А хто ж тоді – свідомий українець, запитаєте ви? Свідомий це – «націоналіст»,  дуже свідомий – «фашист»… Чи не такі ярлики чіпляють нам упродовж століть: «мазепинці», «петлюрівці», «бандерівці», «майдануті»?!   Активно-свідомих українців бояться не лишень вороги, але (о, парадокс!) і – «рідна» влада. Оцей «подвійний страх» нині проявляється як ніколи!  Його вже видно неозброєним оком. По-перше, в підборі кадрів, «які рішають усьо».  Незначна група активно-свідомих, професійних, україноцентричних особистостей, які були ще недавно біля важелів управління державою, нині  від цих важелів  відсторонені. Натомість прийшли «нові», безликі (це в кращому випадку),  в гіршому – приховані вороги, агенти ФСБ, які, мов ті кроти, підгризають підвалини українсько держави з різних боків. За короткий час вони вже досягли значимого «успіху».

Згідно соцопитувань партія «Опозиційна платформа «За життя», яка не приховує своєї промосковської позиції – серед лідерів громадських симпатій. Результат того, що інформаційний простір (передовсім, телевізійний) захопили  телеолігархи, що підігрують Москві та  ідеї «миру за будь-яку ціну». Щодня, щотижня, щомісяця українському довірливо-нерозбірливому  глядачеві  «вприскуються» шкідливі ін’єкції «перевіреними лікарями» на зразок  Медведчука, Рабіновича, Шуфрича, Ківи, Бойка, Лукаш, Портного (і нєсть їм числа).  Додайте сюди цілу армію відвертих ідеологічних кілерів-журналістів, кілерів-політологів, кілерів-псевдонауковців, кілерів-соцологів… і отримаємо «картину маслом».  

Українська православна церква Московського патріархату має «прикриття»  у Верховній Раді, Кабміні,  Офісі Президента…  Інакше, як пояснити протидію її законному перейменуванню в російську та поблажливе ставлення до «церковного демаршу» в період епідемії коронавірусу?!  Чиниться  негласний опір переходу церковних громад до канонічної Православної церкви України. Деякі суди почали ухвалювати рішення про повернення храмів московським попам…

Щодо культури я вже мовчу. Фактично вже денаціоналізована, вона й надалі отримує штурхани у  вигляді ігнору з боку влади та позбавлення  фінансування. Забрали гроші  «на коронавірус» не в суддів, прокурорів, депутатів, чи силовиків, а в тих, у кого їх і так майже не було – в культури.  Національні творчі спілки, яких ще за міністра Бородянського грозилися  позбавити мізерних державних дотацій, досі жодної копійки й не отримали. Розрахунок на повну руйнацію української культури,  а за нею – нашої  ідентичності. Натомість розквітають і множаться сурогатні, космополітичні осередки типу  «аля-Пінчук-центр».

Запитання, яке напрошується після всього, далеко не остаточно сказаного: що робити? По-перше, маємо усвідомити ці загрози й не легковажити ними. По-друге, активізувати суспільний тиск. І, врешті (що найскладніше) об’єднатися здоровим проукраїнським силам, або принаймні, не воювати одне з одним. Збирати «військо» на нові вибори, проявляти нових лідерів, а старим  зі  «скомпроментованим стажем» поступитися своїм місцем. Розумію, складно й майже не можливо. Але іншого шляху, я особисто, не бачу. Заходити в нині сформовану владу й пробувати щось реально робити із середини вже не є можливим: по перше, не впустять, а впустять – при перших же серйозних проукраїнських кроках,  викинуть.   Викидати є кому.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ