Ідентичність, якій «клеють» націоналізм
«Ми такі, що нами – хоч об землю! Ми такі, що нами – хоч засій…» Згадав нині ці слова з власного вірша не випадково. Адже в масі своїй українці досі такими залишаються, обдуреними й зрадженими.
А хто ж тоді – свідомий українець, запитаєте ви? Свідомий це – «націоналіст», дуже свідомий – «фашист»… Чи не такі ярлики чіпляють нам упродовж століть: «мазепинці», «петлюрівці», «бандерівці», «майдануті»?! Активно-свідомих українців бояться не лишень вороги, але (о, парадокс!) і – «рідна» влада. Оцей «подвійний страх» нині проявляється як ніколи! Його вже видно неозброєним оком. По-перше, в підборі кадрів, «які рішають усьо». Незначна група активно-свідомих, професійних, україноцентричних особистостей, які були ще недавно біля важелів управління державою, нині від цих важелів відсторонені. Натомість прийшли «нові», безликі (це в кращому випадку), в гіршому – приховані вороги, агенти ФСБ, які, мов ті кроти, підгризають підвалини українсько держави з різних боків. За короткий час вони вже досягли значимого «успіху».
Згідно соцопитувань партія «Опозиційна платформа «За життя», яка не приховує своєї промосковської позиції – серед лідерів громадських симпатій. Результат того, що інформаційний простір (передовсім, телевізійний) захопили телеолігархи, що підігрують Москві та ідеї «миру за будь-яку ціну». Щодня, щотижня, щомісяця українському довірливо-нерозбірливому глядачеві «вприскуються» шкідливі ін’єкції «перевіреними лікарями» на зразок Медведчука, Рабіновича, Шуфрича, Ківи, Бойка, Лукаш, Портного (і нєсть їм числа). Додайте сюди цілу армію відвертих ідеологічних кілерів-журналістів, кілерів-політологів, кілерів-псевдонауковців, кілерів-соцологів… і отримаємо «картину маслом».
Українська православна церква Московського патріархату має «прикриття» у Верховній Раді, Кабміні, Офісі Президента… Інакше, як пояснити протидію її законному перейменуванню в російську та поблажливе ставлення до «церковного демаршу» в період епідемії коронавірусу?! Чиниться негласний опір переходу церковних громад до канонічної Православної церкви України. Деякі суди почали ухвалювати рішення про повернення храмів московським попам…
Щодо культури я вже мовчу. Фактично вже денаціоналізована, вона й надалі отримує штурхани у вигляді ігнору з боку влади та позбавлення фінансування. Забрали гроші «на коронавірус» не в суддів, прокурорів, депутатів, чи силовиків, а в тих, у кого їх і так майже не було – в культури. Національні творчі спілки, яких ще за міністра Бородянського грозилися позбавити мізерних державних дотацій, досі жодної копійки й не отримали. Розрахунок на повну руйнацію української культури, а за нею – нашої ідентичності. Натомість розквітають і множаться сурогатні, космополітичні осередки типу «аля-Пінчук-центр».
Запитання, яке напрошується після всього, далеко не остаточно сказаного: що робити? По-перше, маємо усвідомити ці загрози й не легковажити ними. По-друге, активізувати суспільний тиск. І, врешті (що найскладніше) об’єднатися здоровим проукраїнським силам, або принаймні, не воювати одне з одним. Збирати «військо» на нові вибори, проявляти нових лідерів, а старим зі «скомпроментованим стажем» поступитися своїм місцем. Розумію, складно й майже не можливо. Але іншого шляху, я особисто, не бачу. Заходити в нині сформовану владу й пробувати щось реально робити із середини вже не є можливим: по перше, не впустять, а впустять – при перших же серйозних проукраїнських кроках, викинуть. Викидати є кому.
