...Всі були готові на жертви, знали, що не сьогодні-завтра їх знищать, але їх турбувало передовсім: чи знатиме світ про це, чи світ щось скаже?.. І друга проблема — ще більш духовна: чи буде кому помолитися за всіх, хто загинув?
Джеймс Мейс, видатний історик, політолог, дослідник голодомору в Україні

Iлюстрована історія владних інституцій

Або Час покінчити з неоколоніалізмом
2 жовтня, 2014 - 10:19

Запит через інтернет-пошуковики засвідчує біля п’яти тисяч посилань на чергове «-річчя» чергової області. На щастя, «свіжих» не так вже багато, але, виявляється, навіть тепер є бажаючі святкувати подібне й надалі. Дванадцять років тому авторові цих рядків не вдалося переконати керівництво Чернігівської області в недоцільності та й абсурдності таких дат, як, наприклад, 70-річчя області та (на додаток) 200-річчя губернії. Адже в першому випадку йшлося про утворення адміністративно-територіальної структури, яка стала інструментом радянської держави для організації Голодомору 1932 — 1933 рр., а в другому — про російську імперську уніфікацію державного управління на українських землях, що завершила процес ліквідації козацької державності. Тоді перемогли, скажімо так, прагматичні аргументи: треба привернути увагу до регіону, на такі речі виділяються додаткові кошти з державного бюджету, це ж частина нашої історії... Мабуть, схоже явище спостерігалося в інших областях.

Між тим посили до колоніальної історичної пам`яті та визнання її зверхності, неповага до власних жертв у наведеному випадку були більш ніж очевидні та неприпустимі. Більше того, факт відзначення згаданих «-річч» органами державної влади та місцевого самоврядування з подачі самої ж Української держави тиражував у масовій свідомості ціннісні орієнтири, що заперечували її основи. Лише зараз українське суспільство від них свідомо відмовляється та шукає власні, які б підкреслювали своєрідність України. Вочевидь, вони мають бути значимішими, масштабнішими, сакральнішими, ніж попередні радянські. Європейськими. А ще природними, зрозумілими й такими, що містять потужний об`єднавчий чинник. Звісно, ми говоримо не про історію як таку, але про історичну пам`ять, яка б спиралася на дослідження та науково обгрунтовані висновки.

На початку 80-х років минулого століття Папа Іван Павло ІІ під час своїх поїздок до Польської Народної Республіки у відповідь на бурхливе відзначення низки соціалістичних дат — усіляких двадцяти п`яти, тридцяти та інших, погоджених в ЦК партії «-річч», — закликав пам’ятати 900, 700, 500-ліття польських князів, монастирів, святинь... На такому тлі потуги влади нашої західної сусідки сформувати соціалістичний пантеон дат виглядали, щонайменше, непереконливо, а навіть смішно. Схожі мотиви часом простежувалися й у виступах предстоятеля УПЦ митрополита Володимира Сабодана, особливо якщо йшлося про їхнє оприлюднення поряд з державними очільниками. Поза змістовним наповненням (воно відрізнялося), на нашу думку, такий підхід заслуговує на прискіпливу увагу та застосування. У випадку України, як би, скажімо, звучала дата 1000-річчя Чернігівського князівства, порівняно з 200-річчям губернії? І про що б таке порівняння свідчило?

Такі думки спонукали істориків Сергія Лепявка, Дмитра Казімірова та Володимира Бойка розпочати роботу, яка спочатку набула форму плакатів, а потім перетворилася на фотоальбом «Владні інституції Чернігово-Сіверщини: ілюстрована історія». Нещодавно він вийшов друком у місті над Десною (видавництво — «Сіверський центр післядипломної освіти», друк — поліграфічно-видавничий комплекс «Десна») загальним накладом одна тисяча примірників. Зрозуміло, що видання фінансувала не держава, а іноземний фонд — Ганса Зайделя (Баварія, Німеччина).

Автори зробили спробу простежити сталість розвитку владних інституцій (це саме їхня історія, а не Чернігово-Сіверщини в цілому) однієї з земель, що поряд з іншими, стала основою для виникнення України: послідовно, століття за століттям, починаючи від князівської доби і до сьогодення. Істориків цікавили кілька питань: як і коли виникло державне управління на теренах Сіверщини; які території в різні часи належали до неї; які форми адміністрування виявилися рідними, а які — привнесеними; що з останніх  сприймалося та адаптувалося до місцевих умов, а що —  ні й чому; як взаємодіяли між собою органи державної влади та самоврядування, і починаючи з якого століття можна вести мову про формальне функціонування останніх; які цивілізаційні впливи переважали — європейські чи азійські й у чому їхній зміст; як будувалися відносини між різними владними щаблями та діяла адміністративно-територіальна структура; якою була правова основа на різних етапах розвитку і на що нам варто звернути увагу тепер; які з відомих історичних постатей керували цією історичною землею і як склалися їхні подальші долі... Тож на сторінках книжки — розповіді про те, як управляли за часів князів, воєвод, полковників і сотників, війтів, губернаторів і голів земських управ, перших секретарів й, звісно, голів рад та державних адміністрацій, сільських, селищних і міських голів.

І все це, насамперед, мовою карт, схем, фотографій історичних споруд, газетних публікацій, листів, зображень владної атрибутики та споруд, документів (грамоти, універсали, накази та ін.), коротких біографій постатей минулого... Тексту обмаль, але він грунтується на досягненнях сучасної української історіографії, супроводжується іменним та географічним покажчиками. Форма для авторів була не менш важлива, ніж зміст, — книжка задумувалася як така, що використовуватиметься не стільки фахівцями, а місцевими посадовцями, студентами та навіть дітьми, — чому б ні, адже ми маємо справу, фактично, з таблоїдом, де головне — візуальне сприйняття.

Розповсюджуватиметься фотоальбом переважно бібліотечною мережею та серед навчальних закладів (дві третини примірників вже передано до бібліотек). Незабаром електронна версія розміщуватиметься в Інтернеті. Автори сподіваються, що книжка допоможе жителям Чернігівщини, й не лише, назавжди позбутися радянських «-річч» та повернутися в сфері державного управління до власних унікальних здобутків.

Газета: 
Новини партнерів