Нації, де переважають «нейтральні»... неминуче засуджені на смерть і рабство.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

Ліки проти страху

13 липня, 2016 - 12:43

Флешмоб «Я не боюсь сказати», ініційований у «Фейсбуці» українською активісткою і волонтеркою Анастасією Мельниченко, набув за останній тиждень міжнародного масштабу. Сотні жінок (й одиниці найсміливіших чоловіків) у нас, а також у Росії й Таїланді пишуть у соціальних мережах про насильство над ними. Про брудні жести, про чіпляння, про примус до сексу, про зґвалтування. І це, звісно, є несподіванкою лише на дуже необізнаний погляд.

Переважна більшість українок і українців — родом з СРСР — країни, де, згідно з давнім спостереженням, одна половина населення сиділа, а друга — стерегла першу. Це був край ґвалтівників і зґвалтованих: будь-яка диктатура воліє розпоряджатися тілами підданих на свій розсуд, і зґвалтування як знаряддя утримання влади є цілком природним для таких режимів. В’язниць, передусім, боялися через імовірність опинитися серед «опущених». Ще була армія, яка і в мирний, і у воєнний час у цьому сенсі від тюрми мало відрізнялась. А найжахливіший спадок, який дістався нам з тої доби, — звинувачення жертви: не так була одягнена, не туди пішла, неправильно поводилась чи сама таке «допустила». Тому справи про зґвалтування доходили до суду в мізерній кількості: про злочин просто боялись заявляти.

І щойно флешмоб  розпочався — еталонний, розгнузданий совок попер з голів тих, кого вважають інтелектуалами. Так-так: зараз, у незалежній Україні, в ХХІ столітті, люди з освітою і впливом у суспільстві знову звинувачують, упосліджують і висміюють жертву. Щодо реакції масового обивателя, боюся навіть припускати.

Серед жінок, яких я знаю достатньо близько, майже всі пройшли через зґвалтування чи його спроби. Був це нападник на вулиці або хтось знайомий, або навіть близький родич — результат один. Ані соціальний статус, ані виховання не рятували. Тому сприймаю це особисто, а тих, хто далі тягне стару пісню «сама-дурепа-винувата», вважаю співучасниками насильства.

На щастя, назад вороття вже немає, що вода занесе, назад не принесе. Інакший світ постає на наших очах, оскільки жертви нарешті заговорили.

Вони більше не бояться.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ