Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Мігрантська криза в США

Популістична політика і рушії криз
4 серпня, 2019 - 09:55

На початку 2017 кілька організованих караванів з кількома сотнями мешканців Гондурасу, Сальвадору та Гватемали почали рухатися в бік кордону Мексики та США. Вони мали спільну назву «Viacrucis del Migrante» (хресний шлях мігрантів), а їхній рух координувався правозахисною організацією «Pueblo Sin Fronteras» (люди без кордонів). Кількість мігрантів швидко почала зростати, до них почали приєднувати громадяни інших країн регіону, і вже за кілька місяців, коли кількість мігрантів досягла ста тисяч осіб, заговорили про «мігрантську кризу». Попри вживані адміністративні та фінансові заходи, загрозливі заяви, збільшення патрулів чи побудову інженерних споруд вздовж кордону тощо, проблему досі не вирішено – люди продовжують залишати свої країни, прямувати в бік США та проривати кордон. Деякі провінції Гондурасу та Гватемали втратили вже до 10% населення, але потік мігрантів не спадає.

Історія цієї кризи є дуже повчальною з багатьох точок зору, якщо так взагалі можна говорити про кризи.

Кліматичні зміни, наявність яких вперто відкидають консервативні аналітики і оглядачі, за останні 10-15 років спричинили помітні зміни режиму вологості і опадів. Що в останні п’ять-вісім років призвело до критичного зниження продуктивності сільського господарства, переважно базованого на традиційних практиках земле- і водокористування, притаманних малим фермерам. За останні п’ять років через брак опадів зниження продуктивності кукурудзи у малих фермерських господарств в Гватемалі склало до 30-40%, що призвело до того, що попри загальне національне зростання економіки в 3-3,5% на рік, до 60% населення країни опинилися нижче рівня бідності, а до половини мешканців сільськогосподарських регіонів хронічно недоїдають.

Водночас зменшення рівня опадів призвело до зниження рівня наявних водних ресурсів, що в умовах некомпетентного управління швидко призвело до критичного зниження рівня їхньої доступності. В таких країнах як Сальвадор, Гватемала та Гондурас через брак доступних водних ресурсів наразі страждають до 80% населення в маленьких муніципалітетах в більшості провінцій. Така ситуація зумовлена здебільшого не стільки зменшенням наявних водних ресурсів, скільки відсутністю та/або критичною деградацією через некомпетентне управління інфраструктури, відсутністю енергії, хижацьким використанням води для архаїчного сільського господарства, хаотичною забудовою та некомпетентним міським плануванням.

В умовах швидкого погіршення економічного становища, обмеження доступу до базових ресурсів, що зумовлюють виживання, руйнування традиційних господарських практик, та відсутності перспектив в традиційних спільнотах, єдиним притомним виходом видається еміграція. Тому близько 70% опитуваних емігрантів з Гватемали вказали економічні причини основним фактором, що підштовхнув їх до рішення залишити свою країну та шукати кращої долі в США.

Це є тими середньостроковими рушіями, що зумовили поточні міграційні хвилі з Латиноамериканських країн до США.

Здавалося б, маємо реалізацію давно передбаченого «кліматичними апокаліпсистами» сценарію «ресурсних та міграційних війн» в регіонах, що зазнають нищівного впливу кліматичних змін. Але найімовірніше, все дещо складніше, бо різномасштабна людська поведінка, і зокрема, управлінські рішення виявляються, як завжди, істотною, зазвичай – ключовою складовою кризи.

Латиноамериканський регіон вже багато десятків років є ареною запеклих змагань різноманітних популістів – від більш-менш поміркованих до абсолютно радикальних, від соціально-економічних до контр-елітарних. Кілька десятиліть вони змінювали один одного, все підвищуючи напругу популістичної риторики, час від часу змінюючись ще більш популістичними хунтами. Це доволі швидко призвело до абсолютно логічних соціальних та політичних наслідків.

По-перше, позаяк популізм за визначенням є побудованим на риториці деінституціоналізації, відбулося майже повне руйнування державних і суспільних інституцій. Поки на виборах змагалися беззмістовні і галасливі клоуни, центральна влада опинилася в руках великих олігархічних кланів, тісно зрощених з міжнародними мафіозними структурами, а місцева влада опинилася в руках локальних кримінальних угруповань, які корумпують місцевих чиновників та тероризують населення.

Таким чином, складні соціальні інституції, спрямовані на захист і підтримку соціокультурного різноманіття та соціальний розвиток, виявилися заміщені кримінальними мережами, детерміністичними структурами, базованими на вертикальному делегуванні насильства.

Кримінальне насильство стало в останні десять років визначальним фактором соціального життя і безпеки регіону. За повної байдужості як центральної так і місцевої влади, а також поліції і сил безпеки, які переважно переймаються контрабандою та трафіком наркотиків, міста та їхні мешканці опинилися в заручниках бандитів, рівень кримінальних вбивств сягнув безпрецедентних показників. Навіть в найбільш криміналізованих районах та на територіях насичених зброєю внаслідок нещодавніх конфліктів рівень вбивств не часто перевищує 10 на сто тисяч населення, але в цьому регіоні вже багато років звичними є показники більші за 20, 30, а іноді і 40 вбивств на 100 тисяч мешканців. Якщо я напишу, що в окремих муніципалітетах Сальвадору рівень вбивств перевищує 80, мені ніхто не повірить, але це правда. Це свідчить не просто про неблагополучну криміногенну обстановку, це є показником повної руйнації системи безпеки та незворотної деградації соціальної системи.

Отже, ми маємо підстави казати, що притаманна популізму деінституалізація дуже швидко призвела до другого, набагато більш важливого наслідку популізму - виродження суспільства, атомізації, втрати здатності до самоорганізації, поширення взаємної недовіри, страху, зневіри і розчарування.

У місцевого населення залишилося два доступних соціальних ліфти: приєднання до локальних кримінальних банд, або робота за кордоном, в першу чергу - в регіональному економічному і соціальному центрі тяжіння – США. Сотні легальних і напівлегальних посередницьких фірм в кожній країні пропонують свої послуги в питаннях пошуку роботи в США тисячам зневірених громадян. Не лише заробіток у 8-12 доларів на годину вважається захмарною мрією для мешканців країн, де 5 доларів на день є максимально можливим прибутком, але і рівень соціальних послуг, доступних ресурсів та безпеки.

Щороку десятки тисяч мешканців Гватемали, Сальвадору, Гондурасу, Нікарагуа, надсилають додому 8-10 мільярдів зароблених доларів, які складають від 10 до 15% ВВП своїх країн. Це, слід зазначити, набагато більше за ті 500 мільйонів щорічної американської фінансової допомоги, яких президент Дональд Трамп погрожує позбавити ці країни, якщо їхні уряди не впораються з проблемою незаконної міграції. 

Таким чином, довгострокові рушії міграції лежать зовсім не в кліматичних змінах, а в зумовленій популізмом тотальній деградації управлінської системи, яка призвела до критичної деградації системи соціальної.

Ця повільна драматична деградація, з повною руйнацією державних інституцій і механізмів, з розкладанням суспільства і поступовим перерозподілом населення, могла б тривати вічно, якби інший яскравий популіст, з іншого полюсу цієї системи, не спровокував загострення кризи. 

Трамп, якій прийшов до влади, широко використовуючи риторику культурного популізму - з антимігрантськими гаслами, закликами посилити мігрантське законодавство та побудувати стіну на кордоні, викликав неабияке пожвавлення серед латиноамериканських трудових мігрантів, а особливо - серед посередницьких фірм, що переправляють мігрантів до США. Кожну радикальну публічну заяву Трампа стосовно мігрантів, кожну його законодавчу ініціативу в цьому напрямку – а на них він скупим не був в жодному разі – вони інтерпретували як останній шанс вирватися з оточуючого пекла і потрапити до омріяних США. Істеричні рекламні кампанії, які розгорталися після кожної такої заяви Трампа швидко принесли плоди, і люди почали масово ухвалювати рішення емігрувати, закладати та продавати власність, платити по 6-8 тисяч доларів посередникам, формувати каравани і прориватися на північ. Так почалася мігрантська криза.

І вже більше двох років всі сторони, залучені у неї – президент Трамп та його прибічники, його політичні опоненти, міграційні служби, контрабандисти та посередники, влада країн, з яких походять мігранти, - використовують її для взаємної ескалації своїх популістичних наративів та успішно паразитують на заляканих мігрантах та хибно спланованих програмах розв’язання кризи.

Дивлячись на цю історію, на кризу, що розгортається на наших очах через низку різномасштабних причин і рушіїв, можна було б казати про якісь уроки. Але, мабуть, головним уроком є те, що популісти в принципі не здатні робити жодних висновків та засвоювати жодних уроків. І це перетворює поточну кризу в містерію приречених. Власне, не тільки цю…

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ