Які ж несвоєчасні рішення можновладців. Коли вони за що-небудь, нарешті, зважуються взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, останній гетьман України

Міщанський мікс

30 квітня, 2020 - 17:29

Якось за довірусного життя-буття, коли я й не знала нинішнього медичного значення слова «плато», щойно приїхавши з дачі в настрої, не сфокусованому на місті, відразу ще в під’їзді відкрила переповнену поштову скриньку. Звичайно — оберемок непотрібної реклами, а  того літа було так, зараз те зникло само собою, звернула увагу на по-європейськи, дбайливий, я б додала, дуже стильний конверт. Більш того, напис на ньому «гроші вас люблять» одночасно ввімкнув два мої сигнали.

Перший — знову примітивні подробиці, закликав, відволікаючи елегантністю упаковки, драпіруванням ошатного «прикиду», що десь захований гачок для «розводу», усипляють реакцію, ще подумала: так комариха, вприснувши на мить знеболення, п’є кров. Другий — уважно прочитавши умову любовних стосунків із деяким банківським офісом, а в конверті була ще й індивідуальна картка членства в клубі персонального банкінгу, завагалася: щось не сходиться.

Відчувається, фахівці все продумували, пропонуючи мої правила гри. Вочевидь люди стержневі, що знають справу. Та все ж хтось теж начебто безневинно «підрозвів», підсунувши мої персональні дані. В їхньому щільному vip-потоці мені вочевидь робити нічого, але  вони ж не знали, і весь цей конверт, ця стильна картка, які-не-які, а все ж витрати, а клієнт  і на наживку не «базарився». В цьому й увесь гумор. Мене вже обдурили за пірамідальним протоколом задовго до них, десять років тому, в кредитній спілці «Турбота», що ніжно стелила, втім, як і сотні інших вкладників. Вони вже енергійно та бадьоро поганяли, вправно посмикували, потискували, ніби заспівали соло з усіма моїми заощадженнями, які непросто відновити, а багатьом уже й не до снаги. Отож цей індивідуальний банкінг у наш вибоїстий час моїм нинішнім фінансам зовсім не потрібний. Але конверт, зізнаюся, зберегла, аж надто породистий, та й напис підживлює кураж, і тоді авторам ініціативи, дистанційно, певна річ, — не хочу, аби ми заподіювали один одному щастя, але шарм уловлений, і якщо вже у вас така прудкість у школі довірених грошей, то ненавмисний напис на конверті нехай стане приворотом і виправдає мій улюблений девіз: «Щоб там не було».

Нещодавно друзі, добре, що заздалегідь, повідомили, що в один із останніх квітневих днів, та начебто особлива, прорахована астрологами й іншими навколоплідними всезнайками варто, чекати особливого дарунку, досить позначити хоч один пріоритет, і він обов’язково збудеться. Не буду вигадувати, що лише про це і мріяла чи вірю цим передбаченням, але просто цей конверт із написом, він десь завжди на письмовому столі, першим трапився на очі. Ось його і поставила на видне місце. Подивимося. Але добре, що фах дозволяє в карантинній тиші працювати щодня. І не лише  мені. Навіть з’явилося бажання зготувати який-небудь репортаж із «ринку образів» умовно мого будинку. Адже він теж частка міста.

У дитинстві у мене був великий іграшковий будинок, до речі, вищий за мене, ніби з відкритим зрізом, у кожній маленькій кімнатці кипіло своє іграшкове життя. Так от, зараз я подумки заселила туди моїх давніх знайомих із будинку, які хто як міг  економили та заробляли в цей глухий карантинний час. Родина, пара середніх років, у лютому встигла закінчити довгоочікуваний ремонт у своїй квартирі, але, звичайно, залишалися недоробки. А тут наскочив карантин зі своїм обвалом усіх планів. Ось вони і долучилися, свої білясті від ремонтних робіт підлоги вирішили обіграти самі. Подумали, для чого непотрібне циклювання, до речі, це дороге задоволення, до того ж зайві люди в оселі, якщо в кінцевому залишку — набудеш лише буржуазну нудність. А так, вирішили: потертий шик, до того ж задарма. Вони ще розписали двері комори якимись матовими фарбами і навіть надіслали мені квітковий орнамент, який розцвів на їхніх, по суті, вельми нудних дверях комори. Вони навіть самі не знали, що це вміють. Інша, озброївшись великою голкою-циганкою, заздалегідь перекривши квартирний вентиль газу, прочистила конфорки, що якось уже досить надійно засмітилися. Вирішила, що викликати майстра зараз, можливо, і не вдасться, та й платити зайве не хочеться. «Я і труби у ванній продула класно. Не дивуйся, — пожартувала вона, — коли якось зателефоную і скажу, що сама собі вирізала апендицит».

У своїй квартирі знизу колишня консерваторка ставить голос, як на моє вухо, всіляким нездарам, але вони платять погодинно. Звичайно, це заважає іншим, але всі терплять   — пенсіонерка, зрозуміло, що вижити важко. Ще одна вчителька, що знає італійську, французьку тепер дистанційно перекладає одночасне листування зашифрованих для неї замовників. Якось сказала відверто, що це набагато вигідніше, ніж викладати в молодших класах, але нудно, зізналася вона.

У підвалі бадьоро пульсує весь хостел. Мешканці, молоді нероби,  цілісінький день тиняються з цигаркою в роті подвір’ям.

До речі, вже нещодавно уважно вчитавшись в умови того клубу банкінгу, оживила в пам’яті суму пропонованого ними першого внеску, і я сміялася голосно, чим перевищила нудне завивання, і надіслала їм, банківським, привіт-сигнал, що вже запізнився, мовляв, починайте без мене, і враз мрійно попливла в літо. Коли ж, нарешті, дістануся до своєї дачної тераси, а то вона там, а я тут, але транспорт не ходить, маршрутки під питанням, родинна машина на серйозній профілактиці — ось виїхати і не виходить. Певна річ, дача чекає мене, а я, як зачарована змія, яка плавно випливає з мішка, аж ужаливши особливу літню мелодію, виношую, лелію та бережу всю красу літньої вольниці. Поки в пам’яті, і дійшло до того, що навіть про комарів, яких ненавиджу все життя, про боротьбу з якими писала в усі газети, де працювала, шукаючи рецепт помсти, так от зараз думаю про них з невластивою мені ніжністю.

Може, це і є синдром мовчазного донора, в якого, не запитуючи дозволу, висмоктують кров.

Ну, що ж, аби розібратися в сенсі речей — потрібна правильна дистанція. Ось уже чого-чого, а дистанції — в надлишку. Отже, її треба швидше все скорочувати.

Хоч так і не знаю — чи було життя на «плато», чи ще не було. Науці це доки не відомо.

Новини партнерів