Національна самозрада?
Євромайданна та постмайданна Україна, що бореться за свою свободу зі зброєю в руках, стала відкриттям не лише для світу, а і значною мірою для себе самої. Попри всі негаразди і тяжкі проблеми в суспільстві все ще зберігається соціальна ейфорія від того, що «Ми, українці, змогли! Ми вистояли! Ми об'єднались!»
Мабуть, тому виникає не просто когнітивний дисонанс, тобто стан внутрішнього психологічного конфлікту від зіткнення суперечливих ідей, знань та переконань у свідомості індивіда, а справжній психологічний шок, коли чуєш твердження про те, що все це – на три-чотири найближчі роки, а потім все піде по-старому, росіянин знову буде «старшим братом», а учасників війни на сході України, українських патріотів звинувачуватимуть у всіх смертних гріхах і саджатимуть по тюрмах та концтаборах за підтримки більшості українців. Думаєте, це переказ брутальної путінської пропаганди і не варто навіть про таке й говорити? Все було б саме так, якби не довелось це почути, притому вже не вперше, від тих самих українських справжніх патріотів, хлопців-фронтовиків з АТО. Причому «на спір» та «от побачите, все до того йде!»
На запитання, звідки такі передчуття, є визнання, зокрема, й того, що «сєпарська» й «х...ловська» пропаганда «теж впливає», бо ж у зонах поблизу лінії розмежування, у «сірих зонах», не кажучи вже про самі сепаратистські території, за словами фронтовиків, «зовсім немає українського нічого, ні телебачення, ні радіо. І сидячи в бліндажі та слухаючи те, що є, а є або кацапське віщання, або лугандонське, маючись від безділля, ненароком сам починаєш потроху вірити отим усім наворотам. Доходить до того, що питаєш товариша по зброї, чи він донецьких дітей не їв? Особливо ж страшне говориться про правосеків. Вони ж полоненого шахтаря на шматки ріжуть при допиті і на очах отого бідолахи згодовують його ж тіло собакам, спеціально натренованим їсти тільки людське м’ясо».
Смішне й дурне, кажете? А читач ще й закине, що то й є український справжній гумор – запитати у бойового побратима, чи не з’їв він, бува, сепаратиста на обід? Так! Але лише до того часу, допоки тобі не почнуть доводити, що перебування «на гражданці» під час відпустки підтверджує, що суспільство сприймає своїх захисників як щось чужорідне та незручне, від якого як одна, так і інша сторона намагається якнайшвидше позбавитись.
Тому чимало фронтовиків повертаються знов на позиції, переживши психологічний стрес вдома. Немає певності, що так само це суспільство не почне позбавлятись від патріотів-воїнів, «коли все затихне». Адже це й справді страшно, коли тобі обіцяють, що будуть мститися твоїй сім’ї до п’ятого коліна, знаходять телефони рідних та погрожують їм, не забувши сказати, що твої ж земляки через три-чотири роки самі видадуть тебе «русскім освободітєлям», які сьогодні й не збираються вести наступальну війну. А навіщо? «Путін мудрий і дочекається часу, коли українці, як то було завжди в їхній історії, самі одне одного переколошматять», бо й тепер вже народу набридає цей хаос і невизначеність. Ні війни, ані миру!»
Така тактика та стратегія українського командування, на думку рядового атошника, як вони незрідка самі себе називають, спрямована на поразку. До того ж є недовіра до командування у вищих ешелонах, бо воно, за словами фронтовиків, «робить усе, щоб ослабити наші сили, подрібнюючи та розкидаючи по нових частинах ті бойові одиниці, які загартувались у добровольчих батальйонах. Бо у них вбачають небезпеку. Вони ж можуть прийти всі разом і запитати, що зроблено після революції? Та й кращих було кинуто на смерть першими, у той час, коли Путін просто зачищав територію Росії від покидьків. Першими загинули справжні патріоти – добровольці з Майдану та з українських сіл і міст». А суспільство на мирних територіях не переймається проблемами збереження бойового духу наших воїнів, воно живе зовсім іншим життям, воно не розуміє їхньої тривоги і тому не буде їх захищати, коли підніме голову контрреволюція, говорять воїни.
Отож, коли все це і багато ще чого вислухаєш з вуст тих, хто пройшов крізь вогонь, справді робиться не по собі. В історії України дуже часто, на жаль, траплялись трагедії національної самозради, щоб відкинути всі ці сумніви та забути про них. Колись світлої пам’яті Євген Сверстюк написав такі гіркі слова: «Є щасливі нації. Для них відступництво і національна зрада – просто випадок патології, що реєструється в клініці, але не фіксується в історії. Для нас цілими століттями дорога до зради пахла коритом, мундиром, золотом, а дорога вірності – кров’ю». Це написано півстоліття тому, а немов би про наш час! Невже ж Україна знову приречена на цю трагедію національної самозради? Не віриться? Але ж і мазепинцям, й уенерівцям, й упівцям не вірилось!
Осмислюючи причини поразки української національно-визвольної революції 1917-1921 років, діаспорний історик Дмитро Соловей писав: «Була армія, була велика пробуджена народня сила, але не вистачало для неї потрібної кількості добрих фахових керівників. Кажучи військовою мовою, не було "офіцерського корпусу". Навпаки, було дуже багато таких, що кидали на шляху їй тяжкі колоди. Відси безліч помилок, хаос, втрата орієнтиру і неминуча поразка у тих складних і тяжких умовах».
Перша чверть нового століття знов перед Україною ставить серйозні виклики, від адекватної відповіді на які буде залежати наше майбутнє. І сьогодні потрібно зробити усе, щоб примара національної самозради не перетворилась на трагічну реальність, що змушує нові й нові покоління українців запитувати з розпачем: «Що ж ми за народ такий?» - а найкращих представників нації хвилюватись про завтрашній день. Тому від прикрих і тяжких питань, подібних до наведених вище, сучасним українцям не можна просто відмахуватись, забуваючи, що вони мають під собою реальне підґрунтя.
