Якщо у гордонах пресконференція Зеленського, що відбулася в цю середу, вийшла десь між Гіркіним і Януковичем. І це загалом не так уже і погано, адже все котиться до того, що дуже скоро інформаційна політика Банкової вимірюватиметься в шаріях.
Це і справді дико дратувало в його попереднику. За всіма награними емоціями, за всім пафосом Порошенка ми за п’ять років так жодного разу і не побачили живої людини — лише політика та заклопотаного своїм місцем в історії можновладця. Тепер інша крайність — за роялем усе той же (в порівнянні зі справжніми фахівцями, вже вибачте за мій перфекціонізм, язик не повертається назвати його «гумористом» або «шоуменом») Зеленський, і жодного разу ось уже протягом року при владі в ньому так і не окреслився президент.
Утім, я скривлю душею, якщо почну стверджувати, що він за рік так нічому і не навчився. Порівнюючи з явищем, що ніби залишилося в чиємусь чужому житті, тоді ще кандидата Зеленського на київському стадіоні, або з жовтневим пресмарафоном, за цей рік президент Зеленський став незрівнянно більш упевнено та нахабно викручуватися та ввиватися дзиґою. Та так, що вже неможливо визначити, де він просто клеїть дурня — як із відповіддю на запитання про кума чи на запитання з Оманом, а де це вже не гра, і він насправді на поставленому йому запитанні не просто не знається, але навіть про що його запитують не розуміє.
Кудись зникла та приваблива молода людина «з народу». Не дай, Боже, свині рогу, а мужикові — панство. — Красномовний приклад розуміння сьогоднішнім Зеленським проблем простих українців у відповіді на запитання про мінімальну зарплату. Хоча, певна річ, можна здогадатися, що під «5—6 тисяч гривень — це маленька зарплата, але не бідність» він розумів 5—6 тисяч гривень на день. Оце так, а Банкову вже називали українським Версалем? — «Немає грошей на комуналку — продайте собаку!» — таке відчуття, що вустами президента заговорила, ні, не Марія-Антуанетта — їй фразу про тістечка замість хліба помилково приписали, а «слуга народу» Євген Брагарь, що запам’ятався кожному українцеві.
Ніби й не усунули з Банкової Андрія Богдана, нікуди не поділося зухвале ставлення до преси, що стало за місяці його регентства нормою. — Цікаво, це було в Зеленському спочатку, чи це теж «благоприобретенный» ним «капітал»? Звичайно, від скарг Зеленського на «нахабство» Михайла Ткача ще далеко до розмови з приводу Гонгадзе між Кучмою та Кравченком. Але, як це одного разу сталося з Генріхом і Бекетом, чим біс не жартує, як би не знайшлися непрошені добровольці «звільнити» «від цього бунтівного попа» і президента.
Ну і, звичайно, цей докір, що погано пахне диктаторськими законами 16 січня та Росією на адресу «Радіо Свобода» у фінансуванні американським урядом від вірного президенту прихожанина Церкви свідків «порохоботів» і «соросят». Причому, остання асоціація була підкріплена Зеленським, що здалася йому гарною ідеєю запозичувати у нашого східного сусіда хибну практику фінансування ЗМІ державними корпораціями. Певна річ, з одного боку, взяття «Нафтогазом» на баланс такого державного (читай президентського) телеканалу зробило б Зеленського менш залежним від милості олігархів, але з іншого — це перетворило б державну корпорацію на спонсора його виборчої кампанії, відкинуло б Україну в минуле, що здавалося б пішло назавжди, в дотриманні принципів свободи слова та незалежності ЗМІ.
Ну і, до речі, про вибори. Як слушно помітив Олександр Голубов, навіть оформлення нинішньої пресконференції українського президента більше нагадувало передвиборний брендинг. Та й усе решта... Хоча Зеленського запитували про розпуск Ради, те, що він казав — більше не про вже зроблене (тут і справді хвалитися майже нічим), в основному він давав обіцянки щось зробити найближчим часом, і ще більше у далекому майбутньому, головна озвучена ним у середу теза — про намір балотуватися на наступний термін, разом створюють враження, що це не парламентські, а президентські вибори незабаром... Ніби перед нами першокурсник, що не завершив першого року навчання, ніби Зеленський уже більше трьох років президент.
Утім, може, річ не в планах на майбутнє? Нехай сама пресконференція і не була «теплою ванною», Зеленському все ще важко покинути зону комфорту в іншому. Йому так і не вдалося розірвати психологічну пуповину з торішньою президентською кампанією, коли політикам-дилетантам здавалося, що посада президента це легка прогулянка, що вона буде такою ж легкою, як і декілька місяців виборчої кампанії. І ось, після року розчарувань він раз у раз розігрує перед глядачами ту єдину виграну ним битву. Ну а чом би й ні, якщо його виборець уже давно привчений концертами «Кварталу» до телеповторів.
Утім, на пресконференції все ж випробували і деякі технології на майбутнє. У відповідь на запитання журналістки «NewsOne», чому так і не настав обіцяний «кінець епохи бідності», президент послався на світову економічну кризу (нагадаю, насправді, стрімке падіння показників української економіки та наповнення бюджету почалися за декілька місяців до кризи). Пандемія й економічна криза настільки зручне пояснення, чому Зеленський не стримав обіцянки, що немає сумніву, на нього посилатимуться і в майбутньому, виправдовуючи з його допомогою не лише зубожіння українців і падіння економіки, але й відсутність і навіть згортання назад реформ та панування олігархів у країні ... та й хто його знає, до чого ще скотиться ситуація в державі.
Серед безлічі обмовок президента «за-Фрейдом» на пресконференції увагу коментаторів привернула згадка ним «іранської трагедії», в якій «ми перемогли». Знаходячи перемоги в трагедіях, порятунок — в світовій кризі, Зеленський і справді має всі шанси продовжити собі політичне життя. — «Я насправді хворію цією країною», — із властивою йому точністю до навпаки сказав президент. Хоча насправді це Україна хворіє Зеленським.
