Бережіть собори душ своїх… Бо з усього найгіршого, що може бути в людині, душа заяча, душа раба!
Олесь Гончар, український письменник, літературний критик, громадський діяч

Ненавмисні наслідки

«14-20.02.2020»
20 лютого, 2020 - 17:15

Дві, здавалося б, не пов’язаних між собою події привернули до себе мою увагу минулого тижня. Перша (хронологічно друга) — це вже не вперше з березня минулого року, коли відповідне розпорядження дав спікер Держдуми Росії В’ячеслав Володін, підраховано нібито «економічні втрати за час перебування Криму у складі України», які окупанти мають намір витребувати з України у вигляді матеріальної компенсації. Ну, а друга, — «особлива думка», оприлюднена лише зараз, але висловлена суддею Костянтином Арановським на додаток до ще грудневої постанови Конституційного суду Росії. З неї, мабуть, і почнемо.

Справа, яку розглядав Конституційний суд Росії, йде в розріз з уявленнями про сьогоднішню неосталінську Росію, що склалися у нас в Україні. У ній Кремль виступив на захист нащадків реабілітованих жертв сталінських репресій, яким влада Москви відмовляла в оформленні на житловий облік за місцем, звідки були в 30-і роки незаконно в ході масових репресій виселені їх батьки.

Втім, історія в цій частині не про Кремль і взагалі не про велику політику. Подібні бездушні чиновники зустрічаються на кожному кроці не лише в Росії. Просто зараз у набитих, як бляшані банки шпротами, соцзабезах, де нараховують монетизацію пільг, байдужі дебелі тітки ламають через коліно мільйони людей похилого віку, і скільки разів навіть на адресу ветеранів АТО ми чули від українських чиновників: «Ми вас туди не посилали».

Ну то чом би, вказавши бездушним чинушам на місце, не заробити політичні бали. Отже, Кремль у цій справі в особі представника уряду РФ у КС Михайла Барщевського став на сторону дітей незаконно репресованих. «Партія сказала: «Треба!» — ну, а Конституційний суд, зрозуміло, відповів: «Єсть!» У його, як завжди в Росії, одноголосному суддівському одобрямсі, лише за випадковим збігом обставин, що цього разу виглядає логічно і гуманно, «особлива думка» Костянтина Арановського прозвучала як грім серед ясного неба.

Ні, він теж проголосував «за», а як інакше. Його зауваження стосувалися мотиваційної частини, в якій суддя дуже обережно, з самого краєчка, порушив дуже делікатне питання, — правові наслідки оголошення себе нинішньою Росією правонаступницею Радянського Союзу. І в інтерпретації судді все має зовсім не такий вигляд, як це бачиться в Кремлі, для якого СРСР — лише сталінські кордони і державний культ «Великої Перемоги». Для судді Костянтина Арановського СРСР це ще й держава, «з діяльністю якої пов’язано спричинення шкоди, що за своїм характером є шкодою, яка реально не обчислюється і непоправна».

Аби відновлювати справедливість у справах про незаконні репресії, Російській Федерації, фактично у минулому лише одному з суб’єктів Союзу, необов’язково називатися його правонаступницею. Тим більше що радянська держава це не лише активи, але ще і пасиви. Це масові вбивства, тортури, незаконні арешти десятків мільйонів людей, порушення майнових прав, переселення цілих народів, незаконна окупація інших держав, непоправний збиток екології.

84 роки тому один з авторитетних американських соціологів ХХ століття Роберт Мертон — згодом перший соціолог, що отримав Національну наукову медаль США, — в одній зі своїх ранніх робіт вивчив відхилення від того, чому Макс Вебер раніше дав визначення «раціональної соціальної дії»: ненавмисні наслідки навмисних дій, направлених на зміну суспільства. Він виділив п’ять причин, за якими слід чекати непередбачених наслідків: 1. Неуцтво і подальший неповний аналіз; 2. Помилки в аналізі або інерція мислення, що базується на попередньому досвіді; 3. Свідоме ігнорування довгострокових наслідків заради досягнення негайного результату; 4. Базові цінності, що обмежують вибір дій; 5. «Дилема пророка» або пророкування, що саморуйнується, до яких пізніше додали: 6. «Групове мислення» — побутовою мовою «стадний інстинкт».

Як з нинішньої Росії писано. І там, де їм чується лише урочисте «Гром победы раздавайся! Веселись отважный Рос!», професійний погляд юриста здатний розрізнити, як колись з Німеччиною, майбутні десятизнакові позови. Правову основу для них нинішня Росія в своїй гордині копає для себе сама.

Ну а тепер до того, як українці Крим не догодували. Звичайно, в основі ідеї стягнути з України нібито недовкладені нею у Крим гроші (це при тому, що з українського бюджету і так фінансувалося більше половини витрат Кримської автономії) немало дешевої пропаганди, а ще більше бажання протиставити хоч щось неминучим багатомільярдним позовам України, окремих громадян України і українських юридичних осіб з компенсації ним втрат унаслідок російської окупації і незаконного відчуження майна. — Мотивація сумнівна навіть з точки зору короткострокових перспектив. Проте якщо нинішньому російському керівництву вистачить розуму перетворити це пустопорожнє базікання говорющих голів на реальне судочинство, нехай навіть у суді російської юрисдикції, це може згодом мати украй неприємні «непередбачені наслідки».

Не лише тому, що окупація обірвала стратегічні комунікації, що підживлювали не тільки економіку, але й повсякденні потреби простих кримчан, внаслідок того, що економіка Криму і за кращих часів була не в змозі утримувати соціальну інфраструктуру цього перенаселеного радянськими пенсіонерами раю, Крим відразу ж перетворився для Росії на дотаційну діру, яку можна було порівняти для федерального бюджету лише з Чечнею. Але, за принципом сполучених посудин, для того, щоб з року в рік закопувати в Чечні або в Криму — з міркувань імперського престижу, або сплачуючи феодальну ренту за згоду чеченських еліт перестати воювати — сотні мільярдів, їх потрібно недовкласти в якісь інші регіони Росії.

Не у злиденній Україні, і не в голодні єльцинські роки, а у, здавалося б, Росії, що жиріє від нафтодоларів, за 20 «ситих» путінських років кількість лікарень у регіонах скоротилася вдвічі, шкіл — у півтора рази. Зібравшись з силами, окупантам удалося добудувати Керченський міст, але упродовж того часу, коли тривало «будівництво століття», по всій Росії руйнувалися занедбані мости. — На їх ремонт немає коштів. Вимираючі села, міста-привиди — ні, так у Росії не скрізь, але депресивних регіонів, яким би не зашкодили гроші, що йдуть до Криму, до Чечні, до Сирії та Венесуели, вистачає. Звичайно, сьогодні за недофінансування вони на федеральний центр до суду не потраплять, але в майбутньому, тим більше якщо федеральна влада сама створить правовий прецедент, цілком можуть.

Неуцтво, інерція радянського мислення, свідоме ігнорування довгострокових наслідків заради досягнення миттєвого результату або навіть просто його видимості, радянські цінності, дії, що зумовлюють їх колективний розум, як неодмінна властивість усіх авторитарних режимів, врешті-решт навіть пророкування, що саморуйнується, — ілюзія можливості відновлення колишньої імперії, що веде їх до прірви... Здається, і в Кремлі вже починають щось підозрювати. І терміново, ледве не в останню мить, до списку пропонованих змін у Конституцію Російської Федерації, буквально за декілька годин провівши його через Комітет Держдуми, вноситься пункт про недоторканість колишніх президентів Росії. Як сформулювала його автор голова Союзу жінок Росії, член робочої групи з поправок до Конституції сенатор Катерина Лахова, щоб розв’язати главі держави руки під час президентського терміну. Насправді ж, якщо виникнуть ненавмисні наслідки, щоб цьому в минулому главі держави за свої дії не довелося відповідати.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ