Останні українці Польщі
«Останні українці Польщі»: книжка з такою апокаліптичною назвою зовсім нещодавно вийшла в брустурівському видавництві «Discursus». Її автором є Олег Криштопа – відомий прозаїк, репортер та телеведучий. Він об’їздив усю Польщу в пошуках «корінних» українців, які народилися на українських етнічних територіях і волею історичного випадку опинилися поза кордонами України.
Більшість із них Криштопа зустрічає далеко від українського кордону, адже після Другої світової українську меншину намагалися розпорошити по північній і західній Польщі, аби ослабити активний на цих теренах рух УПА. Виселяючи цілі села, українців везли на здобуті в Німеччини території, залишали по 2-3 родини на село, щоб якомога швидше й легше асимілювати. Коли почалася політична відлига, певний відсоток українців таки повернувся на рідні землі, але загалом варто погодитися: польській владі вдалося досягнути вражаючих результатів у денаціоналізації українців. Тому «останні українці» Криштопи – це наче останні з могікан, ті, кому вдалося зберегти свою ідентичність усупереч цькуванню та ворожому ставленню середовища.
Я добре про це знаю, бо майже три роки прожив у Польщі, тож мав купу нагод познайомитися з місцевими українцями (не діаспорою), вислухати їхні історії. Переважно їхні долі й прихід до свідомого українства – це важкі й психологічно травматичні історії про спротив та проблеми, з якими доводилося стикатися. Чи не кожен розповідав про те, що в дитинстві соромився заговорити українською з однокласниками, боявся насмішок і лайок про «бандерівських убивць». Колись на протилежному боці від українського кордону – біля Щецина – я зустрів місцевих українців, які розповідали про те, як їх пресували спецслужби в комуністичні часи, лякали переслідуваннями, вимагали стати стукачами. А біля Войновіц під Вроцлавом я натрапив на ціле українське село, яке зі страху вимазало пам’ять про своє українство – і люди там досі бояться й ховають очі, якщо до них заговорити по-нашому.
Більше того, я маю дуже близьку, сердечну подругу з Польщі, лемкиню, яка вже давно живе в Канаді. Свого часу історія про її дитинство справила на мене могутнє враження. Їхній сім’ї доводилося ховатися зі своєю українською мовою вдома, свята відзначати потайки. Навіть досі, вже через кілька десятиліть життя за океаном, вона воліє не постити на фейсбук нічого «занадто» українського – щоб не нашкодити родині, яка залишилася в Польщі. Вислухавши таку щиру й важку історію, розумієш, чому людині за першої нагоди захотілося втекти в Канаду. Виросла в Польщі, але ніколи цю країну не вважала своєю, боялася в ній бути собою…
Олег Криштопа зібрав десятки таких історій. Власне кажучи, навіть складно говорити, що він написав цю книжку, адже автор у ній максимально віддає голос іншим. Тут мало авторських відступів, переважає пряма мова героїв книжки, простих українців, словах яких записані фонетично точно й завдяки цьому мовний шарм стає однією з родзинок публікації. Це історія про важкі поневіряння, про – чого правди таїти – терор середовища, полонізацію, але також – як наслідок – це оптимістична історія успіху. Адже їм таки вдалося зберегти себе, свою ідентичність, мову, віру, своє українство. І вони аж ніяк не останні українці Польщі – а значить, таки перемогли.
Наостанок додам, що книжка Олега Криштопи – наразі найкращий з читаних мною зразків репортажу в українській літературі. Вона безумовно заслуговує бути прочитаною в Україні і стати подією в Польщі (сподіваюся, буде переклад і знайдеться охочий видавець). Мені здається, що ця книга взагалі виходить за рамки власної тематики й ставить актуальне питання в Україні: як так сталося, що всупереч полонізації, переселенням і утискам українці Польщі зберегли свою ідентичність і мову, а чимало українців з України, живучи на батьківщині, так масово й безпробудно її втратили?
