Паралелі: під кутом 90⁰
«10-16.03.2017»
Настають останні дні гетьмана. Соціал-популісти погрожують йому зі своїх редутів. А на сході голосно бурчить у порожньому животі зголоднілої більшовицької гідри. Приблизно у таких барвах ось вже який день/місяць/рік час від часу описують у нас ситуацію в Україні. Щоправда, останніми днями щось аж надто часто.
Навіщо проводять історичні паралелі? Коли нам бракує слів, аби описати людину, предмет, пам’ятник чи картину, смак, запах та колір, ми кажемо, на що добре всім відоме вони схожі. Рамбутан скидається на волохату полуницю, хлорацетофенон пахне черемхою, Путін схожий на гобліна Доббі із фільмів про Гаррі Поттера. І одразу в голові виникає готова картинка. Ось тільки рамбутан — це фрукт, а не ягода, хлорацетофенон — це отруйливий газ, а не дерево (чи чагарник?), гоблін Доббі позитивний персонаж, а Путін, щоб не сказати гірше, зовсім навпаки. Це не означає, що не можна порівнювати, але такі порівняння описують лише одну з якостей описуваного предмету, людини, явища, створюють у нашій голові далеку від реального стану речей картину.
Хто кому Скоропадський? З історичними подіями, тим паче значно віддаленими одна від одної в часі, набагато складніше. І я навіть не про те, що Гришин/Семенченко і Парасюк (чи ті, хто за ними стоять) — не Петлюра і Болобочан, і це порівняння хіба що лише потішить їх обох, що Порошенко — не Скоропадський. Ні, Порошенко не кращий чи гірший, ніж Скоропадський, не розумніший чи дурніший. Походження, освіта, життєвий шлях, що сформував їхні особистості, мотивації, які ними керують, спосіб приходу до влади і природа їхньої влади, політичні сили і типологія суспільних груп, на які вони спираються, зовсім різні. Тим паче, Скоропадським в Україні прозвали зовсім інший персонаж, і діє він сьогодні зовсім по інший бік редуту.
Україна 2017 року — це не Україна зразка 1918-го. Наша країна не мало кому у світі відомий і цікавий уламок імперії, що недавно розпалася. Щонайменше їй вже чверть століття — вона досягла повноліття. Її визнають не кілька країн, що стоять на межі розпаду; Україна — повноправний член міжнародної спільноти, є членом усіх основних міжнародних організацій, тут, на відміну від Другого Гетьманату, діють Конституція, легітимні демократичні інституції. Україна відстояла свою незалежність не завдяки сотням тисяч іноземних багнетів, а тому, що в нашій країні, на відміну від більшості розвинених країн світу, не кажучи вже про Україну 1918 року, найбільший відсоток громадян готовий зі зброєю в руках стати на її захист. Україна — це «Третій Гетьманат»?! Не смішіть. Хіба що комусь вельми кортить, щоб цей «Третій» закінчив, як «Другий».
Хоч скільки називай збіговиська шукачів вкладів чи костюмовані шоу радикалів Третім Майданом, вони ними не стануть. Ну, назвемо ми Семенченка/Садового/Коломойського Петлюрою, що це дасть для розуміння кризової ситуації, як це допоможе нам її розв’язати? Хіба що переконає цю трійцю більше так не чинити? (Тут має бути смайлик.) Або переконає Порошенка не повторити помилку Скоропадського і всіх цих трьох, не відкладаючи в довгу шухляду, розстріляти? (А тут, ймовірно, замість смайлика бісик.) Кажучи про те, що антигетьманський переворот врешті-решт призвів до падіння Української Народної Республіки, чи допускаємо ми, що Скоропадський і навіть його ідеалісти-попередники, могли це падіння не допустити? (Це вже зовсім популярна якбитологія.) Ми проводимо паралелі з минулим, бажаючи з його допомогою пояснити сьогодення. Але замість цього ми підганяємо своє розуміння сьогоднішньої ситуації, свої сьогоднішні рішення під наше, не завжди правильне, розуміння цього минулого, а то й просто фантазії про нього. Замість того щоб намагатися розібратися, вішаємо ярлик, пропонуємо просте пояснення, що влаштовує всіх, але нічого не означає по суті. Як не до кінця правдивими були аргументи влади про те, що блокада Донбасу стане для України кінцем світу, такими ж натягнутими, відверто спекулятивними є паралелі між антигетьманським повстанням і, по суті, дрібними злодіями Гришиним і Парасюком.
Це не означає, що сьогоднішня Україна твердо стоїть на обох ногах, що нам зсередини і ззовні нічого не загрожує. Але основні загрози, що здаються через помилкові паралелі основними, як смертельні у далекому минулому хвороби, сьогодні ведуть лише до легкого нездужання, тоді як реальна загроза маскується цими фантомами, криється в чомусь іншому. Найнебезпечніше в лікуванні — це неправильний діагноз, прийом сильнодіючих препаратів чи непотрібна операція можуть ослабити організм чи навіть його вбити. За позірної схожості, сьогоднішні Україна і українці дуже змінилися, нехай нам знову загрожує Росія, але це зовсім інша, хоч і така ж сама агресивна країна. Але замість обстеження в сучасному медичному центрі ми ворожимо на історичній гущі, дістаємо пожовклі дідівські рецепти, здуваємо пил з бабусиних травників... Можливо, тому, що насправді боїмося правдивого діагнозу, не хочемо назвати хворобу, що нас мучить, її справжнім ім’ям і вже тим паче не маємо наміру її лікувати?
