Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

Піратські лекала

9 серпня, 2019 - 11:48
1980 рік / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

У дитинстві іграшки на ялинці завжди навіщось обгортали ватою, видавалося це особливо свіжим, адже вата була за сніжинки. Прикрашена ялинка одразу затишно-кокетливо завмирала — милуйтеся, я най-най. Чомусь у день нещодавньої страшної спеки, пробігаючи Володимирською, несподівано для самої себе пригадала я той охолоджувальний, відволікаючий, що допомагає охолонути до більш-менш потрібної температури факт і одразу ж, знаючи, що щасливі  думки не розтринькають, їх підгодовують, принаджуючи успіх, аби зловити хвилю, купила ще й морозиво. Так весело і без жодних натяків на підніжку, підійшла до перехрестя Володимирської і Прорізної, де знов тихо, не чутно навіть шепоту чергової перманентної реконструкції, яка триває десятиліттями. Власне, сказати підійшла, значить, змазати картинку -я спіткнулася об вічний настил під ногами (тимчасові незручності завдовжки в життя), який тут так давно, що й сам потребує заміни, а паркан перетворив перехрестя на лабіринт, в якому перехожі вимушені пересуватися вервечкою. Спіткнувшись, мимоволі зупинила рух, і за мною теж хтось вдарився. Ми на хвильку розговорилися, , пообурувалися, але тенор невелчикого діапазону велосипедиста, що деренчить, який проїжджав повз, співучо підігнав нас, мовляв, чого розкудкудахталися, давно могли звикнути і — геть з дороги.

2019 рік / ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА

Має рацію той, хто щирий, переконувала себе, вже сидячи у кав’ярні просто неба навпроти цього казкового красивого будинку, потворно стягнутого вічним корсетом будівельних удосконалень, треба ж мені, нібито на його доріжці безпеки, узяла й підвернула ногу. Та все ж нема лиха без добра — сиджу ось у кав’ярні, милуюся будівлею,  що колись вважалася найвищою в Києві, а знавці бачать у ній і дихання раннього модерну, де в чому чарівність Ренесансу, витончену розкіш ліпнини, особливу ажурність балконних загорож, я ж завжди, захоплюючись, шукаю живі спогади. Звичайно, видресирувані нав’язаною реальністю — куди, мовляв, поспішаєш, адже той, хто застовпив цей міський клаптик (надто соковитий, кожен підтвердить) сам коли захоче, тоді й поверне містові захоплене й заморожене для всіх скам’яніле надбання столиці. Нині будинок, побудований архітектором Карлом Шиманом у 1900-1903-х роках, дуже гарний, та лишень на нього особливо ніхто не дивиться, неначе вічним парканом стерли це диво гумкою, у проміжному стані ремонту — не — ремонту, він як чужий, як у полоні піратських чужих лекал. Не знаю, чи були щасливими відомі архітектори, музиканти, історики, академіки, які колись мешкали в ньому, можливо, але з примхи пам’яті багатьох корінних киян, запам’ятався він будинком, де вабив ресторан «Лейпціг». Подобався він своєю імпозантністю, деколи легковажною відчайдушністю і акцентовною увагою містян, адже й не був особливо шикарним, але богемность і шарм ніби запросили сюди Європу на розвідку, для знайомства з киянами. Заради справедливості слід уточнити, що місцина була наче з приманкою і, як згадують джерела, до 1958 року, коли й відкрився «Лейпціг» як ресторан німецької кухні, тут ще 1949 року працював «Коктель-хол», де подавали  небачені тоді коктейлі -яєчний, м’ятний, кавовий. Пити їх треба було через соломинку, але недосвідчені кияни  залишали її на пам’ять, а напій випивали залпом. Незважаючи на німецькі переваги, котлета по-киевски в меню була — як же без неї. Тоді працював майстром виробничого навчання у «Лейпцігу», а це 1978—1980 роки, — згадав на моє прохання Олександр Пилипенко — так би мовити, коллекционер історії Києва — подій і предметів, що супроводжують життя городян у радіусі кількох століть, яий має щільну, образну пам’ять, що можна помітити і в манері його колекціонування. Як би не надто поміркованої, хоч і не без цього, а лірично-чудернацької, неначе все з почуття, з любовью. Аби потрапити увечері до «Лейпціга», додав, треба було піддобрити швейцара десятьма карбованцями, і це всього лише за те, щоб увійти до зали. Потім також задобрити офіціанта. До речі, це були солідні гроші. по суті, вечеря з дамою, додам від себе, думаю, черговою. Знижувалися розцінки лише в рибні дні, тоді мало хто замислювався, що риба необхідна й корисна. У той період, з-поміж іншого, тут мав великий попит загадковий «Хопель-попель», якщо я правильно запам’ятала. До речі, його так чомусь не скуштував.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments