Бережіть собори душ своїх… Бо з усього найгіршого, що може бути в людині, душа заяча, душа раба!
Олесь Гончар, український письменник, літературний критик, громадський діяч

Потяг смерті у жовту лихоманку

26 березня, 2020 - 14:57

Я люблю латиноамериканську літературу — її магічні сюжети й повільний плин життя. Льйоса, Маркес, Кортасар ніби створені для того, щоб переживати з ними кінець світу. Поєднання буденного з божественним, життя зі смертю нагадують — світ і є таким. Нині ми не стали учасниками якогось голлівудського блокбастера, ми забули, життя завжди було небезпечним і свавільним, мудрим і жорстоким водночас.

У Маркеса є твір — “Кохання в час холери”. Майже хрестоматійна назва сьогодення. Не буду переказувати сюжет, бо вірю — частина з вас його вже знає, а в іншої не хочу забирати насолоди дізнатися. Натомість, спробую побути майже-Маркесом, розповівши вам історію з далекої Аргентини, шматки якої чула від рідних, а потім іще кілька днів збирала інтернетом.

На півдні Буенос-Айресу сьогодні є великий парк, названий на честь аргентинського натураліста Флорентіно Амегіно. Широкі дерева кидають сумні тіні на перехожих, що забули моторошну історію цих місць. Сто п'ятдесят років тому замість парку тут швидко росло велетенське кладовище одного з найбідніших районів порту. П'ятнадцять тисяч жертв амарильної лихоманки* й досі лежать поміж коренів величних жакаранд**.

У середині дев'ятнадцятого століття Буенос-Айрес перетворився на головну столицю південної півкулі. Тисячі іммігрантів прибували сюди звідусіль, сотні нових тонких вулиць, помережаних дешевими халупами й стічними каналами раптом вибухнули невідомою і страшною хворобою. З року в рік вона вбивала кілька сотень містян, поки врешті, за чотири місяці 1871 року, не проковтнула п'ятнадцять тисяч — і це лише за офіційною статистикою. Для стотисячного міста — майже п'ята частина усіх жителів. Багатії покинули будинки, бідняки зайняли зали й помирали-помирали-помирали. Помирали лікарі й священник, генерали і їх дружини.

Підступний ворог, що викликав жахливі симптоми гарячки, кровотеч і швидкої смерті прилетів до Буенос-Айресу на жалі тропічного москіта. Та про це стане відомо лише за десять років по закінченню епідемії, а в час її розпалу ширитимуться моторошні чутки — від отруйних міазмів, до прокляття чорних переселенців, які тоді животіли в найбідніших кварталах порту.

Місцеві похоронні екіпажі не справлялися із кількістю замовлень і у квітні 1871 року через увесь Буенос-Айрес вирушив перший потяг смерті. Він робив три зупинки на кожній з яких нові небіжчики вирушали у справді останню путь. В архівах навіть є ім'я першого пасажира, що мертвим продовжував подорожувати містом до нового кладовища Чаріта — Мануель Родрігес, 50-річний каменяр. Історія зберегла ім'я і машиніста того потягу смерті, що відіграв неабияку роль в історії аргентинської залізниці. Ним був Джон Аллен.

Джон Аллен народився у середині 19 століття у Ліверпулі. Час його юності припав на роки бурхливого розквіту Нового Світу, отож, як тільки юнаку виповнилося двадцять, він, разом із братом Томасом, обидва інженери, вирушили до Буенос-Айресу — будувати першу на континенті залізницю. Десь тоді ж із Кримського півострову до берегів Ла-Плати океаном вирушив паротяг, що добре прислужився в роки російсько-турецької війни. Уже зовсім незабаром обидва стали першими: Джон Аллен — першим машиністом, а потяг — першою машиною, що стала на аргентинські рейки й навіть отримала ім'я — Porteño. Так називають себе жителі великого порту Буенос-Айресу.

В серпні 1857 року, за чотирнадцять років до епідемії, перший рейс першого аргентинського потягу проводжали військовим оркестром. Та на сонячних пампах велика машина неабияк лякала тихолюбних індіанців та заїжджих селян. І Джон Аллен вигадував трюки, щоб їх заспокоїти. Визирав із вікна, сигналив, змагався з місцевими, перетягаючи вантажі, а під час зупинок на сонних станціях, розповідав дітлахам історії про залізницю. Своє кохання він теж зустрів у потязі й назавжди залишився в Аргентині. П'ятнадцять років пройшли в непомітному щасті поміж нових залізничних маршрутів. Аж поки 14 квітня 1871 не з'явився новий, останній маршрут із зупинками в тиші трьох станцій.

Як ви вже здогадалися, перший потяг Аргентини, Porteno, перетворився на найсумніший потяг у її історії, а перший машиніст, Джон Аллен, керував своїм останнім рейсом. За кілька днів він помре від лихоманки й вже як пасажир вирушить на кладовище Чаріто.

Сюжет вартий фільму, чи сумного роману, подібний радше на вигадку, ніж реальність, насправді відбувся якихось сто п'ятдесят років тому. І пишний цвіт сумних жакаранд в парку Флорентіно Амегіно падає на невидимі й забуті могили, повні не менш трагічних історій усіх жертв жовтої лихоманки.

*Амарильна лихоманка — жовта гарячка, гостра арбовірусна природно-осередкова хвороба, що характеризується раптовим початком, двофазною високою гарячкою, різко вираженою загальною інтоксикацією, тромбогеморагічним синдромом, ураженням печінки з появою жовтяниці, ушкодженням нирок й інших органів. Ця хвороба є ендемічною для 44 країн з тропічних і субтропічних регіонів Африки та Латинської Америки. Проведення широких профілактичних і протиепідемічних заходів, в тому числі вакцинації, призвело до значного зниження рівня захворюваності, однак за оцінками Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), щорічно у світі відбувається близько 200 тисяч випадків захворювання на жовту гарячку, 30 тисяч з яких закінчуються смертю.

**Жакарандове дерево рід губоцвітих рослин родини бігнонієвих. Рід налічує близько 50 видів. Їх ефектне цвітіння, яке триває близько двох тижнів, призвело до того, що їх вирощують у багатьох регіонах кліматично придатних як декоративні рослини.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ