Про фізіологію політики (жестикуляція Савченко)
Не пам’ятаю, в чиїх спогадах читав (можливо, у Рама Емануеля), як мемуарист передбачив президентство Обами мало не в студентському або постстудентському віці. Він побачив, з якою грацією та аристократичним мінімалізмом рухається цей молодий чорний хлопець, і сказав: це — хода президента.
Насправді постава, жестикуляція та рухи тіла — майже невиправний відбиток натури й перших років життя. Згадаймо, рухи та жестикуляцію Березовського: можливо, він був хитрою і навіть винахідливою Людиною, але перемогти метушливість було понад його сил.
Або наш Ліліпутіним: скільки б багатств не зібрав він в офшорах, якою б владою не володів над підданими: його права рука все одно бовтається як паралізована, ліва марширує на параді, ноги й рухи корпусу видають постійне подолання невпевненості. І не купити розкріпачену свободу жестикуляції й міміки ні за які ролдугінські смарагди та рогозінські понти.
У цьому сенсі хода та м’язові реакції Савченко є більш ніж цікавими. У неї цілковито відсутня поважність політика, тим паче вкупі з тією ваговитістю, яка часто римується з амбіціями президента на так званому пострадянському просторі.
У ній занадто мало плавності й поважності, які говорять про розміреність, розважливість й готовність до компромісу.
При всій її стійкості, я не бачу в ній і солдата в строю: рухи її тіла свідчать про поривчастість і пристрасність. І про тяжіння до подолання кордонів. Якби будь-яке похідне від слова свобода не було б безповоротно дискредитоване, я б сказав, що вона рухається як вільна людина. Але оскільки що це таке — вільна людина — вже незрозуміло, я б сказав, що вона рухається як звір, що не знає клітки й дресирувальника.
Щобільше, як молодий звір, якому ще необхідно домовитися із собою й оточуючими про ті межі, які будуть їм прийняті (або відкинуті) як природні. Однак пристрасність і поривчастість їй не подолати, що б з нею не трапилося, її емоційне захоплення, захват свавілля залишиться із нею.
Можливо, у неї надзвичайно підвищений поріг больової чутливості (як і у її російського побратима за унікальністю — Павленського). Але у Павленського (при всій його фізіологічній особливості), чітким є присутність зусиль із подолання спазму, скутості, яка колись виникла й тепер залишиться назавжди.
Павленський — фізіологічно доросліший і більш зрілий чоловік, він вже визначився і закам’янів у тій повільності й відчутті величезної сили, яку він транслює кожним жестом і зітханням.
У Савченко присутній люфт, що дозволяє ввібрати трансформацію, співзвучну тій сукупності принципів та умовностей, яку вона має обрати.
Те, що люди зі звірячими звичками стають соціально знаковими — саме по собі є симптомом. Трамп — хитрий, лукавий і дуже небезпечний звір із ведмежою грацією. Він, можливо, буде прикидатися дресированим, але за його звичками видно, що він долатиме будь-які договори й заборони дресирувальника, оскільки пристрасть до розривів сильніша за нього.
Безумовно, Савченко перебуває у найбільш привілейованому становищі, бо ще розкута й володіє більшою свободою вибору. Вибір, звичайно, загрожує, можливість не погодитися на соціальний компроміс має трагічні конотації.
Трагічні не означає однозначно погані: цілком можливо, що соціальної ролі для такої спонтанності, жертовності, нечутливості до болю взагалі немає. Чи ввійде вона замість звіра до клітки — залежить не від пропозиції, яку їй, врешті-решт, зробить соціум, а від того, чи є місце для клітки в її первісному наборі фізіологічних жестів.
Свого часу Борхес не поспішав вмирати, оскільки йому цікаво було стежити за розумовою мускулатурою Каспарова. Стежити за поєдинком Савченко із соціумом-дресирувальником не менш повчальне видовище. Російського дресирувальника вона перемогла майже у вітринному, виставковому бою, хто кого переможе в рутинному домашньому двобої, можна лише здогадуватися.
