Прозріння професора Епштейна
В інформаційній метушні, у потоках подій і фактів, у бурлінні думок і заяв складно побачити глибинні причини того, що відбувається.
І лише деякі здатні піднятися над швидкоплинністю, вирватися з полону повсякденності, з вічної «текучки» і відчути фатальні ритми Історії.
До числа цих небагатьох, безумовно, належить і колишній радянський і російський інтелектуал, а нині англо-американський професор (університет Еморі в США і Даремський в Британії) Михаїл Епштейн. Його книжка «По той бік совка», видана в Києві видавництвом «Дух і Літера» в 2016 році у прекрасному українському перекладі Ніни Бердичівської справляє неабияке враження. Професор – глибокий знавець російської культури і сучасної західної цивілізації, тонко відчуває ці настільки різні світи. З його текстами варто ознайомитися тим, хто хоче зрозуміти сучасну Росію і її політику. У книжці багато цікавих коментарів і одкровень, інтуїтивних здогадок і осяянь, які осягають ситуацію у невеликих афористичних зауваженнях точніше і глибше, ніж багато томів профільних досліджень. Ну от наприклад: «Послухавши телеведучого, який погрожує перетворити Америку на радіоактивний пил, і геополітика, який закликає російську армію окупувати Європу і встановити над нею владу російського царя, можна дійти висновку, що є в світі щось більш небезпечне, ніж навіть фашизм або комунізм. Ця ідеологія стосується фашизму приблизно як ядерна зброя звичайної. Йдеться про панфобію – тотальну ненависть: ні до класів, націй або рас, а до світу як такого. Це жага абсолютної гегемонії над світом і прагнення диктувати йому свою волю – або знищити його. Це божевільна, ірраціональна ідея всевладдя однієї банди, що приставила до скроні людства ядерне дуло».
А ось оцінка нинішнього етапу російської пропаганди: «У Росії чим глибше прірва між ідеалом і фактом, тим більше вона імпонує масам. Пропаганда бреше настільки зухвало і нахабно, майже відкрито – в розрахунку, що народу навіть і брехня сподобається, якщо вона «наша», нам лестить, а їх «уїдає». Таку «правильну», «патріотичну» брехню зустрічають навіть з особливим захопленням. «Розп'ятий хлопчик на площі» – це круто, от молодці!» Тут є і певні, враховані кремлівськими фахівцями обставини – ще академік Іван Павлов писав про гіпертрофію у росіян другої сигнальної системи, коли людина більше реагує на слова, а не на факти. Тому на перемогу «холодильника» над «телевізором» доведеться чекати довго. А ось іще один «анатомічний розтин» пропагандистської ситуації в РФ: «Влада хизується обманом як молодецтвом, підморгуючи масам і зустрічаючи їхнє схвальне примруження. Мовляв, розуміємо, самі такі. Обійтися без брехні начебто навіть непристойно – люди вирішать, що ти їх не поважаєш, якщо, втягуючи в підлу справу, не звертаєшся при цьому до їхніх добрих почуттів. Всі розуміють, хто напав, хто вкрав, але при цьому не можна обійтися без закликів до чесності і справедливості. Чим розгнузданіша дія, тим більш пристойними мають бути мотиви і гасла. Владу не поважатимуть, якщо вона просто покличе до експансії, а ось якщо влада скаже, що ми захищаємо світ від хунти і фашистів, але при цьому підморгне нам як спільникам, значить, нас поважають і ми у відповідь її поважаємо. Якщо нам продзижчали всі вуха, які ми благородні і духовні, а одночасно штовхають на розбій і дають зрозуміти, що між мораллю і буттям є зазор, інакше й бути не може, в реальному світі живемо – то це з нашим задоволенням, бо ми і морально високі, і геополітично перемагаємо, а значить, у подвійному виграші».
Або ось іще: «Ненависть – це, по суті, головний ресурс політичного режиму, який встановився в Росії з третім терміном Путіна, а досяг кульмінації з захопленням Криму. Це психократія – режим, який керує не за посередництва ідеологічних чи екологічних важелів, а через нагнітання певних психологічних станів у суспільстві: масової істерії, параної, хорору, ненависті, страху, заздрості, а також зловтіхи. Причому негативні емоції різко переважають, а радість виступає переважно у формі зловтіхи. Зрозуміло, так було при тоталітарних режимах ХХ ст., проте і комунізм, і фашизм були насамперед ідеократіями, тобто правили за допомогою ідей, які опановували і свідомістю, і підсвідомістю мас. Психократія грає з психічним станом нації, вичерпуючи енергію емоцій, – іншого ресурсу – ні ідейного, ні економічного в державі вже не залишилося».
Михаїл Епштейн дає вельми корисні поради своїм російським співвітчизникам: «Потрібно вийняти з серця цю скалку – переконання, що ми – найкращі, що світ перед нами в боргу і нас несправедливо кривдять. Якщо зрозуміємо, що справедливо, а за гріхами нашими ще й милосердно, тоді полегшає, проте тільки якщо не зупинимося на півдорозі, не спробуємо знову схитрувати і вивернутися з-під покарання».
Українському телебаченню, яке нерідко як експертів нав'язує глядачам політичних клоунів, не кажучи вже про елементарно малограмотних, хоча і вельми амбітних суб'єктів, варто було б, якщо воно претендує на щось більше, ніж просто інформаційно-політичне горлопанство, звернути увагу на такого глибокого і проникливого знавця нинішньої світової політики і процесів, що відбуваються в РФ, як Михаїл Епштейн.
