Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Пригадати українську мову

14 травня, 2019 - 11:56
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

У сумних фільмах трапляється сюжет, коли дитина не знає правди про своїх батьків, а їх вигадане минуле — страшне. Коли через багато років зустрівши свою матір або батька, син не впізнає їх і вважає чужими. Подібні сюжети можливі не лише у кіно, а й у суспільстві по якому пройшлася тоталітарна машина. Стосуються вони також, окрім людей, і важливих нематеріальних цінностей. Коли щось рідне настільки забуто, що здається ворожим. Тепер поговоримо про мову.

Часто цитовані сьогодні орвеллівські калічення мови — не страшна вигадка авторської уяви. Активний період радянської окупації на українських землях продемонстрував чимало майстер-класів із лінгвістичного шахрайства найвищого рівня. Ми добре знаємо, в імперіях, російській чи австро-угорській, українську мову не любили, применшували, забороняли, не помічали. Проте лише у радянському союзі її витончено калічили до непізнаваності, закладаючи механізми її натурального несприйняття на десятиліття вперед.

Коли в дитинстві дід приносив мені один цукерок, то я погоджувалася і, водночас, обурювалася. Погоджувалася — бо хто ж відмовиться від цукерки, а обурювалася — бо як міг дід, дід відмінниці, неправильно вживати таке важливе слово - «цукерка», а не «цукерок».

Багато років по тому, викладаючи студентам університету політичну лінгвістику, я відкрила для себе історію українського лінгвоциду. Циркуляри й постанови про заборону книгодруку, викладання і сотні інших ухитрів були відомі мені давно. Відкриттям стали унікальні прийоми мовного уподібнення, граматичних і лексичних вивихів української мови, які, потворили, штучно уподібнювали її до російської. І сьогодні, мільйонам українців слова на кшталт «обрій», «ґава» чи «білявка» здаються чужими й претензійними. Мова змінюється, скажете ви. Звичайно, проте зміни ці завжди логічні й відповідають універсальним законам еволюції. Фахівець чи просто уважний із легкістю відрізнить природні процеси від штучних силових методів мовного спотворення.

"Реєстр репресованих слів» - ґрунтовна і потрібна праця Орисі Демської-Кульчицької у збірнику «Українська мова у XX сторіччі. Історія лінгвоциду» під редакцією Лариси Масенко. Робота заснована на порівняльному аналізі російсько-українських словників 20-30-тих та 50-тих років. В статті усе дуже просто — слово, причини його вилучення і джерело, де таку вказівку опубліковано. Двадцять років терору, голодоморів, винищення сягнули й глибин словників. Тисячі синонімічних рядів вилучені, заборонені і … забуті. Миколу Скрипника* і його український правопис — убито, письменників із будинку «Слово»** винищено і сьогодні Харків, де у 20-тих років буяв «Березіль»***, забув цю свою історію, як і українську мову.

Надміру толерантні українці не хочуть ніби-насаджувати ніби-нову українську мову російськомовним, забуваючи головне — українська для більшості з них не є новою, чужою, ворожою — це їх мова, злочинно вирвана з їх територій разом із кращими її носіями, забутими й забороненими дідами-прадідами, розкуркуленими, виселеними, розстріляними. І вони борються сьогодні «не так за право розмовляти російською, як за право не розмовляти українською» - натрапила на цю влучну цитату в ФБ, забувши автора.

Замість того, щоб сперечатися — краще завжди розмовляймо українською в Україні — у сфері обслуговування й освіти, вимагаймо україномовних меню й інтернет-магазинів. Пригадуймо забуті слова, які зникли не від часу, а від режиму.

P.S.:  рекомендую вам чудовий ресурс, яким сама часто користуюся для пошуку синонімів, перевірки тексту й збагачення лексикону – r2u.org.ua. Команда небайдужих лінгвістів (пишаюся знайомством з одним з них – Василем Старком), зібрали докупи і зацифрували десятки українсько-російських словників 20-30-тих років, додали перевірку граматики і цікаві публікації на дотичні теми.


* Микола Скрипник - як пише Вікіпедія, український радянський політичний діяч, очолював з 7 березня 1927 року по 7 липня 1933 року Народний комісаріат освіти УСРР. Під його керівництвом була завершена українізація преси, початкового і середнього шкільництва, значною мірою було українізоване викладання у вищій школі. Крім того, Скрипник скликав у 1927 році всеукраїнську (з участю вчених і з-поза УСРР) правописну конференцію, внаслідок якої був опрацьований т. зв. «скрипниківський» правопис, затверджений у 1928 р., який усував русифікаційні впливи з української мови. Після згортання українізаії покінчив життя самогубством у своєму кабінеті у будівлі Держпрому в місті Харків. За однією з непервірених версій, його останні слова були такими: «не можна бути одночасно комуністом, та українцем».

** Будинок «Слово» - житловий будинок в Харкові по вулиці Культури, 9 (первинна адреса — вулиця Червоних Письменників, 5, по війні — провулок Барачний, 9, потім — провулок Покровського, 9[1]). Побудований наприкінці 1920-х років кооперативом літераторів. У травні 1933 року — арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового ознаменували початок хвилі репресій проти діячів української культури, що потім отримало назву Розстріляне відродження, і початок недоброї слави письменницького будинку, який незабаром, за свідченням Івана Багряного (арештований в 1932 році), отримає прізвисько «Крематорій», з часом — ДПЗ (рос. дом предварительного заключения). До 1938 року було репресовано мешканців сорока квартир із шістдесяти трьох.

*** Березіль - український театр-студія, заснований Лесем Курбасом у 1922 році у Києві. В 1926 році його було переміщено до Харкова, де він зайняв приміщення, яке до цього належало театру імені І. Франка під керівництвом Гната Юри.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ