Схід читає. Читати Схід
Минулого тижня на запрошення Благодійного фонду Сергія Жадана і за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та Українського Інституту Книги група українських письменників у складі Сергія Жадана, Макса Кідрука, Сашка Дерманського, Діани Мельникової та автора цих рядків провела серію творчих зустрічей на Донеччині. За три дні ми встигли завітати в Миронівське, Бахмут, Слов’янськ, Краматорськ, Дружківку та Костянтинівку, виступити перед дітьми в школах та інтернатах, зустрітися з чисельною публікою в міських бібліотеках.
Наш тур називався «Схід читає», але я особисто поїхав у нього трохи з іншою метою – читати Схід. Востаннє на Донбасі я виступав наприкінці 2015-го року, проїхавши тоді з презентаціями Донеччину й Луганщину від Сєвєродонецька до Маріуполя. Тож минулого тижня я вирушив у дорогу, щоб на власні очі побачити – чи змінилося щось в тих краях, про що думають люди, яка загальна атмосфера?
І враження мої – позитивні. У 2015-му на Донбасі в повітрі була розлита тривога. Люди намагалися без зайвої потреби не виходити на вулиці, купа магазинів і фірм стояли зачинені, перехожі ховали погляди і уникали контакту. Презентації проходили вдало, але все ж більше нагадували збір патріотичних гуртків – люди з проукраїнською позицією збиралися просто для того, щоб відчути дружнє плече, погомоніти з однодумцями. Про літературу теж ішлося, але насамперед їх цікавили політичні теми, і кожна українська акція перетворювалася на своєрідну маніфестацію.
У 2019-му настрій на Донбасі інший. На вулицях більше людей, школярі ходять без батьків, відчувається, що ситуація нормалізувалася, а місцеві жителі знову призвичаїлися до безпеки. Розумію, що для українців з інших регіонів це звучить банально й просто, але повірте, що чотири роки тому таку банальну нормальність тут можна було тільки мріяти. Відкрилося десятки нових кафе, крамничок, бізнесів – міста знову пістрявіють вивісками, і ця кольоровість тішить. Бо якщо люди відкривають свої фірми, запускають бізнесові проекти – значить, вони вірять у завтрашній день. Інвестують, бо впевнені, що й завтра тут буде Україна, тож вони не «прогорять». Знову ж таки, це банальність, але після атмосфери страху й загроженості – це реальний крок уперед.
Між містами поменшало блокпостів, хоча перевіряють на них досі прискіпливо. Особливо мені запам’яталося, як на одному з блокпостів нацгвардієць проглянув наші документи, а потім запитав про мету поїздки. Наш водій і «душа» туру – легендарний волонтер Олег Абрамичев (Піротехнік) – відповів, що ми письменники, їдемо на творчу зустріч. «А точно письменники? - не розгубився нацгвардієць. – То прочитайте якогось вірша!». Не буду вдаватися в подробиці, скажу лише, що нас пропустили (смайлик).
Були під час поїздки й неприємні відкриття. Найголовніше – катастрофічний стан шкільних бібліотек. У звичайні публічні бібліотеки час від часу надсилають нові книжки, а минулого року УІК здійснив рекордну закупівлю сучасної літератури для всіх громадських книгозбірень країни. Але шкільні бібліотеки, виявляється, підпорядковуються Міністерству освіти, тож там – поза підручниками – жодних оновлень уже десятиліттями. Боляче дивитися на ці полиці, де припадають пилом видані півстоліття тому російські й совєтські класики. На такій літературі мають виростати діти?
Натомість публічні бібліотеки справили дуже позитивне враження. Вони й справді поволі перетворюються на центри для громад, де не лише можна позичити книжку, а й відвідати кінопоказ, записатися на гурток, організувати навчальний курс чи дискусію. Чимало з бібліотек активно беруть участь у ґрантових проектах, завдяки чому проводять реконструкції, ремонти й обладнують приміщення сучасною технікою. Наприклад, бібліотека в Дружківці – одна з найкращих і найсучасніших з бачених мною в Україні.
Словом, було цікаво й пізнавально. Треба буде якось повторити!
