Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Спостерігаючи за українцями напередодні Великодня

26 квітня, 2019 - 11:46
ФОТО НАДАНО АВТОРОМ

Кілька років тому мені розповіли історію про чиюсь московську родичку, яка потрапила в Україну напередодні Великодня. Паски й крашанки, аромати ковбаси й ладану, стрічки й кошики, дзвони й нічна служба — все її дивувало. «А у нас, а у нас, — казала, — в церквях єсть лавочки і там продают «Кулічі от Палича»». На тому й усе, ніякої тобі підготовки, стоми, просвітління духу і кулінарного реваншу. Це проблема не лише Росії, а й багатьох цивілізацій, які в гонитві за глобалізацією втратили власний культурний колорит і, скажімо, Різдво, асоціюють радше з Санта-Клаусом, аніж Ісусом Христом.

В Україні традиції живуть. Вони століттями захищали націю без державних кордонів, обороняючи пам’ять, смак, любов. Саме тому сьогодні нам так важливо зберігати й примножувати милі серцю звичаї, пригадувати бабусині рецепти, переймати сусідські технології й просто готувати кошик до Великодня.

Традиційна українська підготовка до Великодня розпочинається з миття вікон. Дощ, сніг, ремонтні роботи — ніщо не зупинить справжніх господарів у бажанні почистити свій «погляд на світ». Разом із генеральним прибиранням у наборі йдуть суперечки. Важко лишатися миролюбним тягаючи меблі, драячи пічки й перучи усе, що попадає під руку. Мені іноді здається, що свято й приходить разом із першими муками совісті за те, що на когось даремно нагримав чи, навпаки, даремно образився. Та це ж не зі зла, а від одвічного українського прагнення зробити все найкраще, найсмачніше і найскладніше.

Поступово аромати засобу для миття вікон змішуються з духом печеної ковбаси й шинки. І все це на тлі суворої заборони куштувати — до Воскресного ранку. Навіть ті, хто не дотримувався посту, не стануть наминати м’ясо в цей час — бо не можна.

Пам’ятаю з дитинства мить, коли відкриваєш двері на кухню перед Великоднем — і тіло проймає мільйон запахів — вудженого сала та рум’яної шинки, білкової глазурі й солодкого пасхального тіста, оцту й цибулиння, в якому киплять майбутні крашанки й перших весняних огірків. Від того всього стає добре на серці й тепло в животі.

Великодній кошик — у центрі всієї передсвяткової метушні — покласти, не забути, додати, чи можна і все тому подібне. В кожному регіоні є свої продукти, які обов’язково там мають бути. Крім традиційних та універсальних пасок, крашанок, м’яса та сиру на посвяту несуть і мазурики*, і молоко, і масляні баранці, і сіль із хроном та навіть вино, на Закарпатті.

У всій цій підготовці непомітно відбувається найголовніше — бабусі розповідають рецепти, друзі разом вудять м’ясо, діти повертаються додому, хати латаються, вночі на вулицях стає гамірно, люди радіють, свічки мерехтять і на землю повертається Бог.

На Волині, поснідавши, хоча є для того краще слово — розговівшись, люди часто йдуть до лісу і тоді весь ліс гуде. Трапляється, пригадують іще язичницьку традицію — дивитися, як сонце грає. Наші предки вірили, що в цей час воно особливе і помітити це — велика радість.

Сотні років наші традиції йшли до нас у розмовах і згадках рідних, на старих папірцях і в церковних молитвах, у рецептах пасок і візерунках крашанок. Інстинктивне бажання повертатися в рідний дім і до рідного звичаю береже націю, додає їй сили, а народу — смаку до життя. Навколо — чимало українських прекрасностей — спостерігайте!


* Мазурики, мазурки — невеликі великодні здобні булки, іноді виготовлені з того самого тіста, що й паска. Поширені на Західній Україні.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ