Життя справді складне, і єдиний у нього підручник — досвід.
Григір Тютюнник, український письменник-прозаїк

Театр небойових дій

25 вересня, 2014 - 10:53

Театр бойових дій, політичний театр, театр пісні, моди, вина, закулісні режисери, режисери перемоги, і ще безліч варіантів використання термінології моєї професії примушують саме її інструментарієм піддавати аналізу дійсність. Точніше не просто аналізу, а дієвому аналізу обставин, подій, мотивів. Сучасна режисура це не тільки об’єднання різновидів художньої діяльності. Сьогодні мистецтво театру послуговується суспільству у вивченні взаємодії людей, закономірностей міжособистостних стосунків.

Саме ці завдання стоять зараз перед кожним громадянином України в ситуації ще не миру, але вже не війни.

Природно, що рішення й відповіді виникають не просто різні, а часто взаємовиключні. І це добре. Бо природа збагачується поєднанням різностей, а не схожості. Та все ж таки, коли йдеться про формулу поведінки індивідуума, структури, групи людей, найдосконаліше виявляється тріада: співробітництво, адекватна реакція, пробачення.

Війна — це спільна праця конфліктуючих сторін. Чим жорстокіший наступ, тим жорстокіша відповідь. Сторони починають копіювати поведінку. Напад на напад, допомога на допомогу.

Один з бойових командирів АТО, розповідаючи про добивання ворогами наших полонених вистрілами у голову, наголосив, що такої жорстокості собі не дозволяли ні «ЛНРівці», ні «ДНРівці». Нині чітко визначилися, що найманцями є не чеченці, а кадирівці. Саме кадирівці, які не репрезентують увесь чеченський народ. Ті 15% корінних луганчан та донеччан, які перебувають у середовищі сепаратистів, а в редакції протилежної сторони — ополченців вважають ідеологічно зомбованими. В цих реакціях, оцінках уже є ознаки взаємоповаги конфліктуючих сторін, з яких по цеглинці має скластися фундамент для досягнення обопільно проголошеної цінності — достойне життя Донбасу. Здається, вже дуже високий рівень розуміння що в руйнаціях, жорстокості зацікавлена третя сторона і ця її діяльність може рядитися у будь-які форми й камуфляжі, конвої, а все одно видає себе самою суттю. Ця сторона дуже швидко стане єдиним ворогом для усіх, хто негайно без встановлення кордонів, підконтрольних територій, почне відновлювати мирне життя.

Давайте зупинимося там, де стоїмо, і займемося забезпеченням життя. Має дуже важливе значення як це називати — «Закон про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» вочевидь лунає занадто технологічно, хоча наголошує на принципі організації. Так для прикладу назви: «поліс порозуміння», «оаза надій», може й, романтичні, але ближче до надзавдання, яке має усіх вести до спільної мети — квітучою модернової України. Спочатку не так важливо вірити чи не вірити у можливість цього. Важливо ставити запитання, а чому й ні? А далі — кожному по вірі його.

Сьогодні одні називають поразкою те, що інші вважають перемогою.

Дуже часто перемогою у виховані дитини є підготовка її до поразки. Адже усі ми народжуємося унікальними і досконалими. А тоді виявляється що хтось сильніший, спритніший, красивіший. Це поразка, яка може призвести дитину до відчаю.

Вийти з поразки, вийти сильнішим запорука виживання.

У тріаді «співробітництво — адекватна реакція —  вибачення» саме адекватна реакція допомагає не розсипатися від страху.

Наша бойова відсіч, упевнена і послідовна робота над вдосконаленням Збройних сил є цілком адекватною реакцією.

Треба вибудувати мости до прощення. Звільнення з полону, контроль над порушеннями мирної угоди, гуманітарна допомога — ось будівельний матеріал для цього.

Самобичування щодо програної гуманітарної війни до сьогодні ні до чого вочевидь помітного, ефективного не призвели.

Принаймні на державному рівні. Та дедалі потужнішає патріотизм, персональна залученість і відчуття спільної відповідальності за нашу долю, а може, й долю людства. В історії держав і людей багато прикладів уміння забути підступи партнера, пропонувати працювати разом, заплющуючи очі на багато що. І це не відчайдушна доброта, це власна вигода. Звичайно, це не просто, але краще більше, ніж ніколи.

Нобелівська премія вручається за видатні відкриття в усіх галузях науки, крім математики. Знаєте чому? Саме математик відбив дружину в Нобеля.

Учені Ален і Беатріс Гарднер за допомогою азбуки для глухонімих навчилися «розмовляти» з людиноподібними мавпами. З’ясувалося, в них є почуття гумору і пристрасть брехати.

Ці приклади до того, що треба бути великодушними і вміти домовлятися з усіма.

У цьому сенсі велика надія на Президента П. Порошенка. В нього немає своєї команди. І це його велика перевага. Нікому нічого не винний і вільно може вибирати з талановитих, успішних, досвідчених і бадьорих. Із тих, хто має достатній рівень ділової успішності, щоби цінувати честь, гордість і порядність і найоптимістичніше моє сподівання, що ці люди власним прикладом доведуть можливість бути чесними політиками, урядовцями, керівниками.

Усе так просто — нам треба домовлятися усім людом, хоч би один, саме цей рік жити чесно, за законом, не давати і не брати хабарів, а все, що називається «красти» — просто витравити, винищити, забути. Хоча б на цей рік, а далі, може, увійде у звичку.

Різні досвіди, різні засоби вибудови боротьби, різні підходи до вирішення конфлікту, різна режисура на театрі мирних дій — усе має надихатися любов’ю до Батьківщини. Так переможемо!

Рубрика: 
Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments