У його смерть повірила навіть мама?
В Афганістані відшукали чоловіка, який може бути зниклим безвісти мешканцем волинського села Велика Глуша Ігорем Бєлокуровим.
Про те, що у далекому Афганістані учасники однієї з експедицій, які займаються в цій країні пошуком водоносних пластів, випадково познайомились з колишнім радянським полоненим, вже гуде не тільки Велика Глуша. Гуде вся Волинь. Повідомили вже і стареньку маму колишнього солдата, котрий, як багато хто вважає, є Ігорем Бєлокуровим із Глуші. Кажуть, що мама, почувши таку новину, втратила свідомість... Однокласники ж Ігоря, вкотре передивляючись виставлений в інтернеті сюжет, переконані: це таки їхній Ігор. Бєлокуров Ігор Вікторович був призваний в ряди Радянської армії 29 вересня 1981 року і служив у військовій частині 71176, військове звання - прапорщик. Зник безвісти 9 квітня 1988 року в провінції Кандагар.
Він - один із трьох зниклих безвісти в Афганістані волинян, про долю яких донині було невідомо. Також на тій неправедній війні загинуло 67 волинських хлопців (хоча за неофіційними даними їх більше). Коли сьогодні передивляєшся списки загиблих, в очі падає те, що усі практично - вихідці із волинських сіл, працювали в колгоспі або робітниками на заводах чи навчалися у профтехучилищі, у декого не було батька, матері чи й обох. Як це нагадує склад мобілізованих у перші хвилі неоголошеної війни на сході України!
Афганська війна – це болюча рана і моєї родини. Мій брат Олександр був у числі перших бригад радянського військового контингенту, які у кінці грудня 1979 року перейшли кордон СРСР з Афганістаном. До того він служив у Мукачевому, в екіпажі бойової машини піхоти, солдатиків просто одного дня посадили в «беемпешки» і вони рушили вперед, не знаючи, що опиняться на війні. Їхали довго, а одного дня в навушниках прозвучало «Переходим границу с Афганистаном».... Кілька місяців ми не знали, куди подівся брат, всі звертання у військкомат, військову частину завершувались словами надрукованого під копірку повідомлення «переведений на нове місце служби». Єдине, що зміг написати потім брат про своє місцеперебування, це слова «привіт з Афгану». Хоча згодом доходили і листи, в яких описував рейди в афганські гори, те, як радянські вертольотчики розстріляли своїх же, що стояли привалом у горах. Такі епізоди брат описував у віршах, своєрідному солдатському фольклорі, який переходив від бійця до бійця, а військова цензура, певно, лінувалась у вірші вчитуватись. Він був важко контужений, але вижив. І лише коли повернувся, дещо розповів (бо ніколи не любив таких спогадів), нам дійшло, що то була не «братська допомога афганському народу», а банальна, жорстока війна між двома світами, що необстріляних ще дітей просто кинули у пекло...
***
Ігор Бєлокуров був не єдиним мешканцем села Велика Глуша, що у Любешівському районі, хто служив в Афганістані. З цього ж села – Олександр Пасик, який 19-річним загинув у тому Афгані 7 серпня 1984 року.
Ігор зник безвісти у 1988-му. Кажуть, мати довго не вірила у те, що міг загинути, бо зник – як у воду канув, ніякісінької ж звістки. Але згодом облаштувала таки на цвинтарі символічну синову могилу. Начебто у труну поклала його одяг і навіть поставила на могилі пам ятник. Місцевий священик отець Олександр Шпаковський каже, що довго відмовляв її від цього, бо ж у Бога нема мертвих, у Бога – всі живі. Тому, якщо нема доконаного факту загибелі, не варто робити навіть символічну могилу. Звертався з цим і до правлячого архієрея митрополита Ніфонта, який сказав, що жінка має слухати свого материнського серця, але те ж не радив поспішати з могилою та пам ятником. «А жінка казала, що їй важко жити в невідомості, на Проводи всі ідуть на рідні могилки, їй здавалося, що так буде легше її серцю. Бо ж минуло вже кілька десятиліть», - роздумує отець Олександр.
У волинського поета Василя Слапчука, який сам є ветераном афганської війни, є надзвичайно проникливі поетичні рядки: «Якщо в пісках Афганістану впаду на землю і не встану, тоді душа моя полине у край озер, ліси Волині... Знайде лиш там притулок вічний моя душа двадцятирічна. А що душа? Душа хотіла туди вернутись разом з тілом». Нині і рідні, і односельчани Ігоря Бєлокурова перебувають у стані невизначеності. Має відбутися ідентифікація особи, котру вважають колишнім солдатом з Волині. Сам чоловік, якого ми бачимо у сюжеті, начебто вже забувся і українську, і російську мови, давно прийняв іслам, має своє життя, але він чітко сказав на камеру, що – з Волині родом. Чи захоче він повернутися у своє далеке минуле? Чи зможе він, навіть маючи таке бажання, це зробити?..Тут же безліч умовностей і перешкод.
Головне, що треба винести з цієї неймовірної історії, це те, що ніколи не повинна закінчуватись ВІРА. Нинішня неоголошена війна на сході України також дала довгий і печальний список зниклих безвісти. Коли ні тіла, ні інформації про нього. Їхні рідні також будуть облаштовувати символічні могили, може у душі навіть не вірячи у їхню загибель. Бо така могила – то ще не визнання загибелі, втрати, то місце, куди можна прийти і молитися, і просити у Господа чуда.
Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк
