Учорашній хостел
Певна річ, не хотілося б у передноворічні тижні на щось скаржитися, відчуваючи себе ніби кава без кофеїну, якщо чесно, і не збиралася. Уже продумала начерк у святковому тонусі, але раптом одне моє заповітне бажання, в усякому разі, цього року, ніби мимохіть збулося. Хотіла приписати це собі за сумлінність — адже частенько ворожила на зростаючий місяць, але все набагато простіше. З першого грудня на законодавчому рівні заборонили розташовувати хостели в житлових будинках. Хтось прочитає і забуде, а для мого двору — це новорічний подарунок. Хто не знає, що таке молодіжний хостел, вірніше, його публіка, що гуляє, бувало, і до третьої ночі під твоїми вікнами, а хто мешкає на першому-другому поверхах, їм доводилося жити, неначе в курилці. Хоч вони спілкуються, палячи на повітрі, але ж вікна влітку відкриті, а вони всього за два метри від них, ось і отримуй по повній. Хамська, неохайна братва за одну ніч своїх гулянок, може легко зняти тебе з дистанції, виснаживши своїм режимом. Постояльці, напевно, потім удень відсиплялися, а мешканці йшли на роботу, вели дітей у садочки, ймовірніше, в напівсонному стані вирішували всі свої денні проблеми. Чому, власне? Та тому, що минула, вельми чуйна до наближених, влада надала комусь послугу, і хостели почали плодитися в Києві зі швидкістю Женевського водоспаду. З панського плеча це ж легко, не зі свого ж «общаку», я все ж трішки поскаржуся, вже, певна річ, в оптимістичнішому ключі, знаючи, що скоро розпрощаюся з підвалом, але людей там селити взагалі не можна було. Це підтвердила заступниця начальника жеку, яку насильно, як кажуть за руку, привела до нашого двору. І що ви думаєте — щось тоді влітку змінилося? Півдня збирала, бігаючи поверхами, підписи мешканців, що потерпають від галасу, але мені з жеку навіть не відповіли, що хоч якісь заходи вжиті. Власне, і так видно — жодних не вжито. У конторі сидять гуру з відфутболювання претензій киян, адже живуть за наші гроші. Правда, начальник жеку жартома пообіцяв знести лавку 8 березня, якщо свято на той час ще не буде ворогом народу. Не зрозуміло причому тут лавка? Так, вона стоїть напроти цього закладу і поступово стала, неначе дачею, місцем побачень і тусівок постояльців хостелу. Та все ж, після моїх зусиль, восени галасу стало менше, але ймовірніше, через те, що похолоднішало. Лавку колись поставив депутат минулого замісу, і тепер, бачте, це лавка, як священна тварина, не може бути знесена (так мені сказали в тому ж жеку) і додали: адже вона — за бюджетні гроші. Ось так народжуються на порожньому місці невирішені проблеми. Мені навіть два приятелі пропонували самим знести це гучне місце сидіння. Може, так і доведеться зробити. Все — тепер досить: хостел — уже вчорашній день, а з учорашнього «обличчя» — воду не пити, але використовувати варто, вирішила за своєю давньою звичкою нічого з пам’яті не викидати. Оскільки, ялинка у мене завжди трішки тематична, обов’язково не забуваю про якісь незабутні, свіжі досягнення. Цього року приземлиться моя саморобна листівка, вірніше, заборонний знак: велика буква Х (хостел), перекреслена косою червоною лінією, мовляв, у мій простір ні-ні. Аби не стати карамелізованою в своїй нудності особою, щоб енергетично не знеструмити очікування різдвяних днів, вирішила дістати заздалегідь заповітну коробку з прикрасами для ялинки. Знаю з досвіду: як тільки почну перебирати мої старовинні іграшки, придбані десять років тому випадково, всі ці ялинкові маленькі мереживні парасольки, одна розкрита, інша тростиною, міні-віяло, крихітні ковзани, дивовижний трисантиметровий черевичок із шнурівкою, дві фігурки вишуканих панночок у спідничках з ефектом «фру-фру», настрій мимохіть стане казковим, і знову захочеться поповнити свою колекцію щасливих облич, яку почала збирати моя 15-річна домашня подружка. Якось вона мене познайомила зі своїм альбомом, і мені ідея сподобалася, почну, мабуть, поповнювати.
Перебираючи іграшки, виявила свою листівку п’ятирічної давнини, яку обіграла під враженням мультфільму про Дюймовочку. Сюжет, варто сказати, не старіє — пам’ятаєте сцену, коли Кріт приходить до Миші та скаржиться: «Я так втомився, так втомився». «Від чого ж, сусіде?» — здивувалася Миша. «Підраховував багатство, все рахував і рахував, ось і стомився». «Так одружуєтеся, сусіде, вам потрібна помічниця». «Що?» — навіть образився Кріт. — Адже дружину треба годувати, а дружини такі ненажерливі. Ні, не одружуюся. 182 зернини не потягну. З іншого боку — всього пів зернятка на день...» Тоді намалювала своєму Кротові з листівки вбрання Діда Мороза і навіть якийсь подарунок приліпила до рук. Нехай, думаю, і він відчує задоволення, комусь щось даруючи. Але навіщо мені був той Кріт, але вийшов симпатичний і нагадав застереження, мовляв, не забувай правило: пушинка до пушинки і жодної пір’їнки. Звичайно, щодо останнього — це ілюзія, вічний сезон усіляких неспокоїв, але потрібно стояти на одній нозі, якось порадила мені одна усезнайко, і по-своєму заспокоїла, що всі місця м’які: засидишся — не зведешся. Отже, в біді стоячи на одній нозі, а наш народ тренований, ми, можна сказати, рятуємося. Саме цієї хвилини, саме зараз захотілося трохи легковажності та відчайдушності, і допомогла, як завжди, ваніль, її запах. До речі, нагадала сама собі, потрібно не забути купити до випічки і не китайську, з хімічної пробірки, а справжню, щоб і в під’їзді пахло кремом.
Гадаю, і залишки хостелу випаруються, можна навіть не хвилюватися. Утім, захотілося навіть сказати спасибі на прощання цій балаганній вольниці. Спасибі, що не спалили свій мурашник і наш водночас, адже могли.
Точно могли.
