Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.
Павло Тичина, український поет, перекладач, публіцист, політичний і громадський діяч

Вечір у Могачі

9 серпня, 2019 - 10:49

Могач, як і описаний у попередньому блозі Токай, розташований на великій воді, понад широким і сонним, як життя в цій країні, Дунаєм. Це місцевість, де мадяри в 1526 році зазнали поразки від турків і відкрили їм дорогу для дальшого підкорення Європи. Розбиті й принижені, угорці ринули на північ, ген на територію теперішньої Словаччини, і саме тоді перенесли в Пожонь-Братиславу столицю.

Битва при Могачі означала де-факто кінець Угорщини, частину якої загарбали турки, а інша дісталася Габсбурґам. Кілька довгих століть мадяри не мали власної повноцінної держави, а на півдні їхніх земель хазяйнували османи.

Мешканцям таких історично важливих поселень завжди співчуваю, адже у Ватерлоо, Могач чи Аушвіц їдуть тільки з однією метою – доторкнутися до історії, побачити на власні очі те, що було тут колись, упізнати ландшафти й уявити зойки. А справжнє, теперішнє, реальне життя мало кого в таких місцинах обходить. Тож і доводиться місцевому населенню експлуатувати історичні теми, фактично жити з минулого.

Могач ніякий. Просто населений пункт біля поля, де колись зустрілися дві армії. Ніщо інше тут нікого не цікавить, тому містяни й не старалися: абияк позводили свої будинки, проклали вулиці, насадили дерева та й живуть собі. Погляду нема за що зачепитися, немає тла, на якому хотілося б зробити селфі. Тут живе двадцять тисяч людей, але нікому з них не спало на думку прикрасити своє місто чимось особливим.

Коли ти маєш поле битви, на якому твій народ зазнав поразки, тобі нічого більше не треба. Поразки у цій частині світу – на вагу золота: головна прикраса, привід для гордощів. Із духовного погляду теж: хто найбільша жертва, той і найсвятіший. Могачу цього вистачає з головою.

А могло ж би місто над Дунаєм бути й гарнішим. Багатшим на пам’ятки – угорські, османські, габсбурзькі, хорватські. Нічого цього немає, є лише кілька магазинів, незатишних кав’ярень, лавок, встановлених так, щоб ніколи не бути в затінку, потолочених квіткових клумб і безкінечні паркінґи вздовж вулиць.

Дунай у місто не інкорпорований, не включений, не обжитий. Велика вода десь поруч, але завжди за рогом, за наступним поворотом, до неї треба добиратися і спускатися. Щоправда, у місті є поромна переправа. І я був би готовий розпрощатися з якоюсь тисячею форинтів, щоб потрапити на той бік Дунаю, а потім повернутися, просто заради забави. Але пором якраз не ходить, розклад складено так, щоб ним максимально незручно було користуватися.

Отож потрапити на протилежний берег неможливо, як не можна змінити течію річки і хід історії. Якби не ця місцевість, якби не Могач, якби не поразка, то Угорщина сьогодні могла би бути іншою. Адже йдеться не так про територію, як про час.

Не раз доводилося чути, що османи вкрали в мадярів кілька століть розвитку: якби не турки, Угорщина була б не гіршою й не біднішою за Австрію. Хтозна. У кожному разі через османську окупацію Угорщині фактично довелося пропустити кілька важливих віх розвитку європейської цивілізації, вона з пізнього Середньовіччя була змушена стрибати одразу в Модерн. Тож і результати її відповідні.

Вода заколисує, течія заспокоює. Дунай тут уже зовсім рівнинний, повільний, каламутний і неповороткий, як товстун. Я розглядаюся й нічого не бачу, ніде ані сліду життя. Неділя, пообіддя, пустка і тиша. Я сам на березі, голодний і сонний, як дунайський сом. Таким Могач і залишиться в моїй пам’яті.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ