Відповідь за базар
Історія навколо нещодавнього засудження Бабченко (та чи його одного) за різкість тону, недозволену для емігранта, стара як календар. Ставлення до емігрантів в російському суспільстві унікальне й симптоматичне. Еміграція розглядається як варіант зради. У деяких випадках різновид дезертирства. І в будь-якому разі на дезертира-зрадника-емігранта накладається низка обмежень, зокрема й цензурних. На кшталт заборони на професію безстрашного балакуна.
Це ситуація тільки здається простою і невинною, вона набагато красномовніша, і говорить про російську культуру набагато більше, ніж культура б хотіла про себе почути.
Але почнемо по порядку. Еміграція як зрада. Іноді вимушена, як би не було сил терпіти. Або щоб уникнути переслідувань з боку суворої держави. У пошуках кращого життя — вже на тон нижче, я вже не кажу про ковбасне: це майже що півнем на зоні співати.
Єдине виправдання — висилка, як у Солженіцина, або насильницький обмін, прямо із СІЗО, як у Буковського (обміняли хулігана). Це настільки важливо, що потім буде кожного разу як мантра повторюватися: не сам поїхав за хорошим життям або від страху перед радянським левіафаном, а його обміняли на Корвалана, що не випив вчасно корвалолу, або вивезли на літаку й до останньої миті не повідомляли, за яким щастям везуть.
Це дуже важливо, як у зґвалтуванні, мовляв, впала, прокинулася, невинності як не було. Але ні радості, ні задоволення, одні подряпини, занози у піхві й синці.
Тобто за великим рахунком сам факт еміграції, перетину кордону з намірами жити за цими межами — перехід за червоні прапорці, перехід на бік ворога. Самому ворогові жити у себе на батьківщині — це не західно. Де народилися, там і згодилися, фашисти. Бувають і страшніші нещастя, ніж народження в Чикаго або Оклахомі. Але для нашої людини добровільно опинитися там, це вже підмочена репутація. У будь-якому разі — цей розрив зв’язок і вивих матки. Але в жодному разі не продовження циклу життя на батьківщині. Що б у тебе не відбувалося там, за кордоном, це знецінено в багато разів.
Тому жодної гордості за досягнення наших емігрантів Рассєюшка не відчуває. Вони — відрізана скиба. Їхнє життя, це наче небуття. Смерть добровольця, бобок у царстві мертвих.
Кращий у цьому сенсі приклад — історія, розказана мені Світланою Бойм. Вона любила жартувати, що її взяли на місце Набокова. Тобто Набоков хотів викладати в Гарварді, але його не взяли, зокрема й тому, що Якобсон заперечував і сказав про слона. Так ось Набокова не взяли, а Світлану взяли.
І ось одного разу відбувається в Пітері, де вона навчалася, вечір зустрічі випускників. Світлана начебто збиралася, тим паче що мала прийти її улюблена вчителька російської, але, врешті-решт, поїздка зірвалася. А через деякий час їй розповіли, як згадувала про неї ця сама вчителька перша моя. Їй під час застілля сказали: а Світлану таку-то пам’ятайте, Маріванна, на другій парті біля вікна сиділа? А як же, розумниця була, з косичками смішними, пам’ятаю чудово, і як вона зараз, що? Так ось, у Гарварді літературу викладає; на що училка, свята людина, стиснувши губи, відповіла геніально: і чого їй у нас не вистачало?
Тобто замість того, щоб порадіти за колишню ученицю, ось, молодець яка, або навіть пишатися, адже це я їй листа Тетяни Онєгіна з виразом на обличчі читала: а чого їй тут, на батьківщині, не вистачало? Чом би в педвузі обласному не викладати й у гумових чоботях за водою ходити й город полоти, від комарів захищаючись, ні, в Гарвард свій нещасний поперлася й тепер, мабуть, дивиться на нас зверхньо й зневажає.
Це, безумовно, не поодинокий випадок, а типовий. Від кого тільки не чув, що на зустрічах випускників-випускниць-емігрантів із колишніми однокласниками, про те, як ви там на чужині живете-можете у своєму Нью-Йорку вбогому-паризькому, дуже часто навіть не питають. Мовляв, це нікому не цікаво, цікаво тільки те, що відбувається тут і зараз, а у вас за підлим кордоном — як гумкою все синьою стерто, нецікаво.
Зрозуміло, що це і комплекс неповноцінності, помножений на комплекс переваги, й наша пихата великодержавність, але за великим рахунком це відчуття себе як на острові, над яким постійно ходить дев’ятий вал й вихори ворожі віють.
Або навіть потопаючий корабель. Ну, втік ти з потопаючого корабля, врятувався, от молодець, ну так не кидай хоча б брудом у тих, хто гордо потопає і не здається ворогу, як наш всюдисущий Варяг.
Бо ж замало того, що ти з корабля втік і тепер сирники з пепсі-колою жереш досхочу, так ще над нами насміхаєшся й принизити хочеш.
Загалом, приблизно зрозуміло, чому це відбувається. Ми у своєму рідному лайні, звичайно, по горло, але при цьому робимо вигляд, що це рай такий своєрідний і місто золоте. І якщо з раю хтось хоче дезертирувати і втекти від свого щастя, що випадає раз у житті, то ти таким чином усім кажеш: та ні, не рай, зовсім навіть не рай, а зручності у дворі, туалет типу сортир, що стоїть у саду, похилився і з щілинами. І з відірваною другою знизу дошкою. Тобто навіть якщо ти нічого такого не говориш, то все одно неприємно буде, а емігранти, у яких свої комплекси кісткою у горлі стоять, дуже люблять батьківщину посварити, пояснюючи себе й іншим, який він, емігрант, розумний і чесний, що поїхав. Тому що інакше б дочку Машку давно б на м’ясо до публічного будинку Таганрога здали, а так я ще й борець, мені важко, звичайно, на чужині жерти гіркий хліб вигнання, але я натомість не брешу й Путіна в дупу не цілую. Маючи на увазі, що всі, хто залишився, брешуть і цілують. Але ми переходимо на подробиці, тоді як не торкнулися низки гострих речей. Чому живучи у Пєтушках, можна ненавидіти й зневажати батьківщину свою з голови до п’ят, а ось якщо ти, не доведи господи, в Цюріху або Гамбурзі, а ще гірше в Вільнюсі або Таллінні, то затули свій писок і не варнякай.
А тому, що за базар відповідати треба. Тобто коли ти в Пєтушках або Колпіно пельку роззявляєш, то це — один коленкор. Тебе і влада наша заздрісна може при нагоди до нігтя притиснути, й сусід Василь Матвєіч водопровідною трубою у підворітті від надміру почуттів по голові гахнути. Тобто ти кажеш, але за базар відповідаєш. Бо ще один важливий орієнтир батьківщини — вона наче зона. В’язниця, табір, де за козла відповідатимеш і слова фільтрувати повинен. І це дуже важлива відмінність. Ми «здєся» на зоні паримося, а ти, типу, відкинувся й усіх, хто кумові «стукає», на стрілку до Нью-Йорк-Таймс кличеш? Ганьбиш на всі боки. І тут уже не важливо, який ти термін мотав, як себе на допитах поводив, які подвиги після війни здійснював. Наплювати й забути. Був Бабченко, та увесь вийшов. Не смій нам указувати, як нам сук і злодіїв на піки саджати, чи не твоє собаче це діло, відбув свій термін, вийшов у тираж, жируєш на свободі, то й жуй рябчиків і затули пельку, на це твого розуму не стане нам поради давати й батьківщину нашу-зону ганьбити разом з її мешканцями. Відповідати за базар — це дуже важлива культурна константа, яку в душі підтримують навіть найбільш рафіновані та найосвіченіші. Якщо за слово не відповідаєш повною мірою, то зменш тон, дорогенький, гонор притримай, красивіше буде. Хтось знову пригадає православ’я, мовляв, ми живемо як на острові, оточені католиками й протестантами, а між нами межа, як між небом блакитним і землею нашою грішною й обітованою. Хтось скаже, що російське великодержавництво — воно в крові, як алкоголь у шестирічного хлопчика: ніколи не вивітрюється. Завжди з тобою. Але те, що Росія — це зона, на кшталт «Білого лебедя», немов останній прихисток — це й до ворожки-болгарки не ходи. І не з червоної зони нам маляву писати. За поняттями — треба поводити себе як на стрілці, де будеш понти бити-гатити, й отримаєш заточку іржаву під ребро. І це, звичайно, жорстоко, жорстко і тощо, але начебто правильно, а? За базар відповідати треба.
