Я тобі, звичайно, «вірю»
Цього літа дорогі валізи, зрозуміло, відпочивали вдома. Та й легкі рюкзачки, й літакова ручна поклажа у скромній ваговій категорії практично порівняно з минулими сезонами і не висовувалася. Хіба що спочатку спробували Туреччину (до обов’язкових масок на пляжі), хтось довго відмивався від відпочинку в Одесі або змотався до Єгипту. Може, ще щось дрібне... Щоправда, одна моя близька приятелька — десь тижні три тому — надіслала мені у Viber «привіт» зі словами: «Я у Верхніх Дубаях». На що я їй тут же відповіла: «А я у «Нижніх», у Черкаській області на дачі». І у мене сьогодні з запланованої багатої страви, скажімо лобстер і пюре з селери — є лише селера. Але зате я на своїй терасі, в тіні високих старих дерев, де можна досхочу спілкуватися з самою собою, а не з тусовкою; де можна за бажанням жити не тільки за рахунок своєї ДНК, а й удосконалити спадковий багаж і пробіжками, і нахилами за кожним стиглим яблуком і підв’язкою кучерявих троянд, а цей процес можна порівняти з бігом на місці, але з перешкодами — колючки то тут, то там, ось і згинайся, граючи всім тілом, чим не зарядка...
Щоправда, бабою-вишенькою не вдалося побувати цього року — неврожай. І горіхи у мене відпочивають, білки одного разу навідалися й одразу зрозуміли, що зайвими набігами себе не втомлюватимуть. У результаті всіх цих вправ вагу майже не набрала, але руки подряпані і ожиною, і трояндами, які цим підвищили власну самооцінку. Та нічого, я не з тих, хто кладе квіточку фіалки між сторінок книжки. Краще я цю книжку прочитаю, а в дзеркало зайвий раз заглядати не стану — приїду до Києва, подряпини точно вже зійдуть.
Так і сталося. Підійшовши до свого старовинного дзеркала — вже у київській квартирі одразу вловила — нічого не змінилося. Воно як завжди спритно й віртуозно приховало всі недоліки: чи були подряпини, чи не було — дзеркало їх ніби стерло.
Багато друзів, що бувають у мене, завжди дивуються, що це за дзеркало таке — подивишся — і мінус 30 років (зовсім молодим краще туди не дивитися, а то й зовсім себе не побачать). Один приятель з дивним прізвиськом Індекс Ніккей, подивившись на квітуче відображення в моєму дзеркалі, так підбадьорився, так збурився, що почав ставити прицільні питання, мовляв, у чому секрет, теж хочу таке; звідки ця бездоганність, імпозантність і компліментарність; і що дивно, що це поширюється не тільки на господиню будинку. «Це що, зі старої бабусиної скрині?» — запитав. «Зовсім ні, — пояснила. — Скоріше, це дзеркало з молодої скрині, воно дісталося мені у спадок від мене ж молодої, коли я його купила на чарівній київській «сенці», навіть не знаю, як такий аристократ потрапив у те блошине царство».
«Думаю, це епоха ар-нуво. Після цього, зрозуміло, була тиша: фабричні рами, заводські нудні близнюки, антикварні дзеркала можна визначити за зворотним боком», — тоном професіонала продовжував Ніккей. Утім, він і є професіонал: «За його зворотнім боком — ті, що зроблені до початку ХХ століття, зазвичай мають дерев’яну підкладку і особливу амальгаму. Ти ж її не оновлювала, я бачу одразу, от і збереглася чарівливість старовини, та й цінність речі теж». «Думаю, що головна цінність для мене, — додала я свою думку, — в тому, що дзеркало не дуже чесне, від нього великої чесності я не чекаю. І воно по старій дружбі чудово вміє прикрашати дійсність».
Мій співрозмовник, скориставшись, що є вуха (мої), прочитав мені цілу лекцію про старі дзеркала, які вміють зробити прекраснішим усе, що вони відображають. Оскільки мені дуже хотілося антиковідних розмов, я слухала, тим паче що він в історії предмета не новачок. І ось, що я дізналася: тільки на початку XVI століття на острові Мурано навчилися робити дзеркала, схожі на сучасні. Венеціанці ревно зберігали секрет ремесла, тому ціна їхньої продукції була порівнянна з вартістю середнього маєтку. Навіть через століття ціни були практично в такому ж діапазоні. Потім стали затребуваними рами, і відтоді з дзеркалами — вони нерозлучні. Бували вони й інкрустовані мармуром, слоновою кісткою, перламутром, позолоченою бронзою... Згодом створювалися віртуозні копії, бароко, що прийшло на зміну класиці, — породило важкі рами з екзотичного чорного дерева в пишному орнаменті, рококо грало легковажними завитками. Дзеркало стало назавжди частиною інтер’єру, а іноді й головною дійовою особою. Нам залишається тільки зберігати антикваріат, і поважний образ цього предмета вміє, як жодне сучасне дзеркало, створювати ілюзії, а вони часом дуже навіть потрібні.
Ось таке повернення в київську осінь вийшло у мене. Ну що ж, слід сказати, що пил під час моєї відсутності даремно часу не гаяв і на моє красиве старовинне задзеркалля ліг легко на правах господаря на всю його триметрову висоту. Тож програма одразу визначилася сама собою: на драбину — і прямо вгору на триметрову висоту допомагати своєму старовинному другові тримати фасад. Знаю, він мені відповість тим же.
Так і живемо...
