Царство свободи здобувається також сильним примусом над собою.
Михайло Грушевський, український історик, громадський та політичний діяч

Завтра і ніколи

25 березня, 2020 - 15:24

Час від часу у своєму розвитку людство продукує технологічні винаходи, що провокують потужні революційні зміни, які вимагають системних і глобальних соціальних трансформацій.

Ми вже проходили через це під час неолітичної та індустріальної революцій, і тепер знову відтворюємо цей шлях, який супроводжується соціальними і економічними потрясіннями, кризами, конфліктами, і зрештою має закінчитися формуванням нової реальності – соціальної, громадянської, економічної і політичної.

Так, як було - вже ніколи не буде.

Це важко прийняти і майже неможливо усвідомити, але це найкраще описує поточний стан реальності.

Людині важко жити в період системних трансформацій, бо пересічна, «нормальна», здорова, виважена людина за звичайних умов не дуже пристосована до змін, і буде намагатися чинити ним опір. І як би їй раціонально не пояснювали їхню неминучість, потребу та необхідність, вона буде з останніх сил чіплятися за уявну «стабільність», виявляючи схильність до прийняття нераціональних аргументів на захист від змін, вишукуючи неіснуючі аргументи та невизначеності в системах раціональних доказів, стаючи вразливою до маніпуляцій.

Наш механізм сприйняття нового, серед іншого, базується на зміні внутрішнього масштабу часу: якщо те, що вчора здавалося непохитним, сьогодні вже видається забутим анахронізмом, а те, що вчора виглядало неможливим, сьогодні є загальноприйнятим, то для того, щоб змиритися зі змінами і прийняти нове, доводиться змінювати сприйняття часу, уявляти, що зміни відбувалися не миттєво, а протягом тривалого періоду.

З одного боку, це дозволяє адаптуватися до швидких змін, ніби віддаляючи їх в уявному часі, але з іншого – спотворює масштаби часу і не дозволяє адекватно оцінити історичний контекст.

«Я настільки старий, що курив в літаках», - кажемо ми, намагаючись розтягти в часі кардинальні зміни в екологічній політиці, що відбулися за останні 15-20 років. Але водночас часто можна чути заяви: «всі ми родом з СРСР, всі були жовтенятами-комсомольцями-комуністами, маємо спільне минуле, як ми можемо це забути, ми ж всі одне і те саме!», - які ніби нівелюють тридцятирічний історичний період, потураючи намаганням заплющити очі на драматичні зміни.

Від людини, яка опинилася у болісному вирі кризових соціальних трансформацій, не варто вимагати чіткої і продуманої «візії майбутнього». Інстинктивні дії, вчинки, базовані на поведінкових патернах, притаманних локальним традиційним спільнотам, є цілком нормальними в таких умовах. І зазвичай вони сприяють виживанню і побудові нових, адаптованих до трансформованого стану, спільнот.

Справжньою проблемою є не відсутність «візії майбутнього», а ситуація коли замість неї маніпулятивно використовують штучно реконструйоване минуле, сфальшований «золотий вік». Тоді стрімка ескалація конфліктів, поглиблення кризи, і як наслідок - соціальна деградація і занепад стають майже неминучими.

В інтерв’ю бойовиків незаконних угрупувань на Донбасі лейтмотивом проходять кілька тез. Зокрема, протиставлення уявлень про «золотий вік» та поточний стан: «хто ви є? смердючі хуторяни з телячою мовою! А ми – нащадки великої країни, яку всі боялися і поважали!», або: «ти згадай: ми всі - однакові, ми всі вийшли з однієї країни, всі ж були піонерами, комсомольцями, там, на суботники ходили, на демонстрації, як би не жили, а були щасливі, і ніхто нікого і нічого не ділив, всім всього вистачало, всі колись були одним цілим, однією країною, одним народом, якби братами, як добре-то було, які пісні були, які свята! Як за столом сиділи, як гуляли - пам'ятаєш? Куди все поділося, хто забрав, хто вкрав все це?».

Це уявлення про штучно сконструйований, міфічний «золотий вік» і визначає специфічну «візію майбутнього», базовану на агресивному бажанні «скасувати зміни», «зробити як було»: «ми обов’язково переможемо і все повернемо, все. І тоді всі сядуть за великий стіл, як колись, і вип’ють за перемогу, і всі будуть про нас пам’ятати і нас поважати, як завжди було, як треба

 а про вас всі забудуть і будуть глузувати як з дурнів

». Автори цих слів не дожили до «перемоги», що, власне, і дозволяє мені їх цитувати.

Саме цим – «зробити все як було», насильницькі повернути вигаданий «золотий вік» - і мотивовані бойовики, що їдуть вбивати нас з різних соціально деградованих, а тому позбавлених вкорінених традицій куточків колишньої «імперії». Уявної імперії «радянської», «російської», «православної», «слов’янської», «казацкої» тощо – там велика кількість зразків «золотого віку» для будь-якій смак і колір.

Але насправді їхніх апологетів поєднує інше – цілком зрозумілий страх перед неминучими змінами та мотивований маргінальним ресентиментом потяг до неструктурованого насильства: «всіх тут треба вбити в землю по самісіньку горлянку, без жалю, без перемир'я, без розмов

 може, ми й не переможемо

 але ми і вам сукам, жити не дамо

 будете роками кров’ю харкати, гнити тут, срати кривавим поносом, за все, за пацанів, за кожну краплю

 бо коли взяв у руки зброю - дороги назад вже немає: або ми, або вони...».

Так це працює: агресивна відмова адаптуватися, прийняти те, що так, як було - вже ніколи не буде, маніпулятивні намагання видати штучні міфологізовані реконструкції минулого за «візію майбутнього», призводить лише до поглиблення кризи і ескалації конфліктів, до збільшення жертв, до деградації і загибелі цілих спільнот. Це - реальність наших часів, доби глобальних соціальних трансформацій.

«Завтра» обов’язково наступить. Але чи наступить воно для нас, залежить від того, чи не переплутаємо ми його з неіснуючим «позавчора».

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ