А найбільше покарання - це бути під владою гіршої людини, ніж ти, коли ти сам не погодився керувати.
Платон, давньогрецький філософ, епіграматист, поет, один з основоположників європейської філософії

Зроби тихіше, pls

23 вересня, 2016 - 11:45

Інколи я довіряюся друзям: «Так накрило чужими історіями, що просиділа два дні у шафі». Вони помилково вважають це метафорою... Люди в метро-автобусах-поїздах у навушниках. Люди за самотніми столиками у темному закутку напівпідвальних кав’ярень. Люди в сонцезахисних окулярах в захмарений жовтневий день. Ті, хто оберігає свій приватний простір від втручання чужих кольорів, чужих голосів, чужих історій. А я люблю підслуховувати. Навіть якщо треба буде за те розплатитися шафовими схованками. 

Мене люто зачепила байка про акулу в аквапарку, яка отримала нервовий зрив від кількості і якості відвідувачів. Люди, які дістали акулу до її акулячих печінок, що ми здатні зробити один із одним?

— А ви точно генетик?

— Точно.

— А Бог є?

— Є. Відсотків на шістдесят.

Шум – це різновид фізичного забруднення. Так, фізичного. Читаю: на рівні шуму близько 110 дБ виникає звукове сп’яніння, за синдромами схоже на алкогольне. При 145-и, пишуть, лопаються барабанні перетинки. Схоже на похмілля, мабуть. Читаю: акустичне перенаселення після індустріальної революції. Знадвору ріжуть дерева. Під вікном дві горласті пані говорять за життя, при чому одна з них – на балконі п’ятого поверху. Забуксувало авто. Сусід знизу другий тиждень пиляє бетонні стіни. Дитина зверху грає у м’яча. Телефон задзвонив… Про що таке вони всі пишуть? Брешуть, не інакше.

— Він мені: Ти сучка звізданута.

— А ти йому?

— Сказала: Повертайся звідтам живим і неушкодженим. Щоб я могла лічно тебе прибити… Чого тримаєш? Наливай!

Чула про рідкісний розлад слуху, спричинений переважно травмами. Люди починають «чути» нерозбірливий і дуже гучний шум. Наче сусід із перфоратор сидить у тебе в голові, щохвилини і довічно. Збожеволіти тут – на раз-два. Гамує ці шуми в голові – шум океанських хвиль назовні. Унормований зовнішній білий шум бере під контроль стихійні вибухи звуку в голові… Бережи Боже, яка гидка хвороба. Але яка хороша метафора.

Перенасичений інформаційний простір постає надійним захистом від того, щоб в твоїй голові оселився один-однісінький сам-самісінький, але вічно дзиґливий голос. Хіба останні роки нас не так вчать споживати новини і уникнути пропаганди при цьому? Зіставляти кілька джерел, критично вираховувати розбіжність між ними, складати спільне і ділити надвоє. Вправи з простими дробами.  Один голос у голові – погано. Багато голосів у голові – громадянська позиція… Я свідомо пересмикую, так. І користі «глушників» білого шуму ніхто не відміняв, тільки перед тим має настати перенасичення інформацією. Бодай в окремо взятій голові.    

— Я громадянин незалежної країни! Я ні від кого не залежу!.. Де хочу, там і курю!!!

Я думаю, як же пояснити мешканцям маленьких містечок те відчуття всепоглинаючої хибної особистісної безпеки, яку вселяє в тебе велике місто. Ти ж тут насправді нікому не потрібен! Якщо так хочеться, можна чудово прожити, не знаючи віку-статі-раси найближчих сусідів. Тобі не треба теревенити з продавчинею найближчого магазину про успіхи її дітлахів в школі, достатньо просто привітатися. Це твій життєвий вибір. Ти тут нікому не потрібний. Це твоя перевага.

Мешканці великого міста один одному – той самий благосний білий шум. Якщо не щодо надлишку звуку, так хоч надлишку інформації. У вагоні метро дві третини пасажирів – у навушниках; половина – «зависла» в планшетах і телефонах. За обоюдною домовленістю сторін.

А поруч натомість – розквіт документалістики, репортажистики, театру вербатіму. Люди слухають людей. Все ретельно записують – в рядок, в стовпчик, через рисочку: от вам і нова проза, нова поезія, нова драма. Все про людей і для людей. Людям про себе цікаво, підслуховувачі – в ціні. Теж договір, теж все добровільно.

— Рутина… Хочу розмов, як у французькому кіно.

— Нога все ще болить? Сидиш голодний?

— Ти не дуже знаєшся на французькому кіно, да?

— Сантехніка викликав, ма шері?

Найпрекрасніший винахід людства здоровій частині цього самого людства малодоступний. Це камера сенсорної депривації. Невеликий бак, куди не проникають запахи, звук і світло, наповнений солоною водою, яка за густиною і температурою дорівнює показникам людського тіла. От у ці первісні води спраглу людинку і опускають. Цей пристрій притлумлює всі фізичні відчуття.

Спочатку в цій капсулі затишно, це найвищий релакс, який тільки можна уявити. Але триває він недовго (камеру цю використовують для допитів – чого вже там). От-от вимкнулися наші природні прилади для сприйняття інформації. І тут же тіло почало цю інформацію неконтрольовано виробляти, бо таки її потребує. Поглинуті до того враження проступають у вигляді марень і галюцинацій. Як морська сіль на шкірі після купання. І відчуття такі ж дражливі.

Є переживання, яке описують всі після перебування в камері. Ввижається, що твоє тіло не має більше меж. А слідом – що береги втрачає і твоє Я…

Вам також здається, що межі особистості визначає поглинута нею інформація?

— От для тебе що є сенсом буття?

— Хочу радості і веселощів для всіх!

— Сашо, це не сенс буття, це Макдональдс.

Отже, варіантів наразі небагато. Ти – той, хто говорить. Ти – той, кого підслуховують. Необмежені можливості. Не підкажете, до речі, як же їх обмежити?

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments