Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

Солодкі 90-ті

Минуле на запах, слух і дотик можна відчути на виставці «Швидкорозчинний час» у Києві

«Що з 90-х залишилося сьогодні у нас?» — таке запитання ставлять кураторки проекту Ася Цісар і Вікторія Бавикіна. Виставка, що відбувається у «Мистецькому Арсеналі» по 12 серпня, має дев’ять розділів, кожен присвячений певному місту чи регіону 1990-х. Інколи йдеться про реальні місця та явища того часу, інколи — про рефлексії митців, їхні спогади і фантазії.

Цю виставку Ася і Вікторія зробили як переможці відкритого конкурсу ідей мистецьких проектів, що відбувся у «Мистецькому Арсеналі» восени 2017 року. Кураторки називають її «лабораторним експериментом над власною пам’яттю» і зазначають, що згадуючи 90-ті, намагаються зрозуміти характер сучасності. Власне, це пропонують і нам. Готові відмотати плівку (звісно, на відеокасеті) назад?

ЛЬВІВСЬКИЙ «ВИВИХ»

Починається подорож зі Львова. Велика частина експозиції представлена молодіжним фестивалем альтернативної культури «Вивих». «Він став символічною брамою до 90-х, до української незалежності, — каже кураторка цієї частини виставки Анастасія Нечипоренко. — «Вивих» організували мистецька львівська тусовка і Студентське братство, це був вияв анархії і свободи».

Фестиваль проводився 1990-го та 1992-го роках. В експозиції є плакати, розроблені для події Юрком Кохом, Влодком Кауфманом і Влодком Костирком. Режисером фестивалю двічі ставав Сергій Проскурня, а директором другого, що цікаво, був тодішній голова Студентського братства Львова Олег Тягнибок.

«Вивих», хоч і відбувався тільки двічі, є знаковим для культури. Наприклад, головною подією другого фестивалю стала постановка поезоопери легендарного літературного угруповання «Бу-Ба-Бу» — «Крайслер Імперіал». Як це відбувалось, можна побачити на відео, що є в експозиції. «Цей фестиваль свого часу захопив ціле місто, усе воно було розписано різними гаслами, кожен міг робити все що завгодно. «Вивих» став ніби символічним завершенням попередньої епохи і спробою пошуків нових ідентичностей у майбутньому», — додає Анастасія.

КРИМСЬКІ «НЛО»

Наступна зупинка — Крим. «Це єдина частина виставки, яка не має окремого куратора, що доволі символічно, — зауважує Ася Цісар. — За цей розділ відповідають самі художники, які діляться своїми дитячими спогадами. Це єдиний простір, у якого немає заданого контексту. Немає людини, яка хотіла б взяти на себе відповідальність за цю частину і цілісність висловлювання».

Дует Krolikowski Art дослідив свого роду феномен НЛО у Криму. На стінах розвішані розповіді жителів півострова про зустрічі з невідомими літаючими об’єктами, на телевізорах транслюються відео з начебто інопланетянами. Художники завважили, що в 90-ті у Криму і Донецьку було найбільше «свідків НЛО». Ася Цісар каже: «Митці пояснюють це тим, що коли час настільки мінливий і непевний, тобі простіше вірити у заряджену від телевізора воду або НЛО, ніж у хистку реальність, у якій живеш».

ХАРКІВ ЯК РИНОК

У розділі про Харків нас відправляють до імпровізованого ринку. Розділом займались Ася Цісар та Вікторія Бавикіна, які живуть у цьому місті. Павільйон, завішаний речами, модними в 90-ті (пам’ятаєте, як міряли їх, крутячись на картонці?). Поряд ще одне знакове явище тих часів — відеосалон, навіть з кріселками, обшитими дерматином, де можна подивитися роботи Романа Пятковки. 

Найзнаменитіший ринок Харкова — «Барабашова». Ще є Благовіщенський базар, який місцеві називають «Благбазом». Там, за словами Асі Цісар, знаходили натхнення харківські фотографи, зокрема Євгеній Павлов, роботи якого теж є на виставці. «Нам здається, що форма ринку наклалась на те, як ти почуваєшся і позиціонуєш себе у місті, — продовжує Ася. — Це свого роду метафора, що у кожного з нас є свій контейнер. Ти ніби перебуваєш поруч з іншими людьми, але у своєму контейнері».

Неодмінний супутник ринку — «кравчучка». Вона зображена на роботі Гамлета Зінківського, відомого представника харківського стріт-арту. Дратівливий скрип цієї «кравчучки» згодом стає для героя внутрішнім відлунням 90-х.

ЛІРИКА ДОНЕЦЬКА

Відео зі страйками шахтарів, що проектуються на стіни, підказують, що йтиметься про Донецьк. Роботи митців, часто побудовані навколо дуже особистих історій, контрастують із масовими протестами. Цю частину виставки курував Толік Татаренко.

Ось Пьотр Армяновський, який переїхав до Києва, знаходить у столиці місця, що нагадують йому Донецьк, і ділиться пов’язаними з ними спогадами: десь він покурив першу сигарету, десь його вкусив пес тощо. Виходить інтерактивна мапа, що так і називається — «Особиста історія міста». А Лія та Андрій Достлєви зібрали спогади знайомих і незнайомців про Донецьк 90-х і на їх основі зробили з іграшкового конструктора моделі місць, про які йшлося. Це не документальне відтворення певних об’єктів, такі моделі виростають на перетині реальності і фантазій.

«НАШ» ДНІПРОПЕТРОВСЬК

У розділі про Дніпро, точніше, Дніпропетровськ, як у 90-ті називалось місто, одну з найважливіших робіт можна почути раз на годину. Це «Гудок» Даніїла Галкіна, звук гудка металургійного заводу, який можна чути майже в усіх районах міста тричі на день. До речі, цей гудок, напевно, підніме чимало спогадів і у людей з Донецька, де металургійний завод теж кликав усіх до роботи тричі на день.

Гудок став об’єднуючою ланкою в експозиції, зробленій Катериною Русецькою, Катериною Семенюк та Андрієм Палашем. Державний у радянські часи, завод у 90-ті перейшов до приватних рук, змінював власників, а гудок так і продовжує сповіщати про початок нової зміни.

Знакове культурне явище у Дніпропетровську 90-х — журнал «Наш». Куратори розділу зібрали майже усі номери видання, яке виходило десять років, починаючи з 1999-го. «Це один із найбільш прогресивних та авангардних журналів, який у той час поєднував у собі все, що було на території мистецтва», — розповідає Катерина Семенюк. До слова, редакція містилася в офісі Геннадія Корбана.

Деякі випуски навіть можна погортати. Окремо, під рамочкою, перший номер. На обкладинці — афроукраїнець у вишиванці, під зображенням йдеться: «Гість із майбутнього: українець за 100 років буде виглядати так». А на тлі — щось схоже на зірки Євросоюзу.

НЕПОВТОРНИЙ ХЕРСОН

Доволі активне мистецьке життя в 90-ті було у Херсоні. Розділ курували Олена та Макс Афанасьєви. «Той час — це розруха, і тоді ж виникають нові орієнтири у культурі. Ми починаємо дивитися на західну культуру і поглинати її. Яким чином? Просто починаємо копіювати її зі своєї точки зору», — каже херсонський художник Костянтин Терещенко.

На цьому будується проект 1992-го року, в основі якого — обкладинка альбому Houses of the Holy, що гурт Led Zeppelin випустив 1973-го. Спочатку один із херсонських митців намалював її у своїй манері, потім з отриманим малюнком те саме зробив інший, у підсумку вийшло п’ять робіт, кожна — авторська копія попередньої. «Копія» — відносне поняття, бо малюнки дуже різняться. «На цьому прикладі можна побачити, наскільки далеко ми йдемо від того, що намагаємось зімітувати, — резюмує Костянтин Терещенко. — У цьому проявляється певна самобутність, що нікуди не йде, яку б культуру ми не захотіли приміряти на себе».

РЕАЛЬНОСТІ ОДЕСИ

Куратор одеської частини Макс Ковальчук запросив до участі художників, які в 90-ті були дітьми. «Тут немає історичної реконструкції, але є спогади», — стверджує він. А ще — міражі та мрії, яких у той період народилось і померло неймовірно багато.

Власне одна з робіт і називається — «Марево». Це картина Миколи Лукіна, на якій зображені кораблі, наче завислі у повітрі, бо море відсутнє. «Так само зависли у повітрі надії, мрії, страхи, побоювання людей, які жили в одній країні, а потім опинились в іншій», — додає Макс.

Напроти — неонова інсталяція Степана Рябченка «Війна і мир» із серії «Дитячий лепет». Художник відтворив у ній свій дитячий малюнок, розміщений поряд. Таке унаочнення факту, що дитинство впливає на усе наше життя, усвідомлюємо ми це чи ні. Тож якщо на 90-ті припав не надто свідомий період вашого життя, щось із того часу ви все одно тягатимете з собою до скону. 

Кульмінація одеського розділу — відео Temporary Group. На типову листівку з одеським видом ХІХ століття накладене відео з ескалатором. Між іншим, поряд із Потьомкінськими сходами справді був ескалатор, 1971-го ним замінили поламаний фунікулер. А коли 1997-го року поламався ескалатор, міська влада вирішила збудувати новий фунікулер, тож той так і зупинився в 90-х.

«Тут зустрічаються земне одеське життя з начебто небесним, — коментує Макс Ковальчук. — 1994-го року відзначали 200 років Одесі, і до цього часу місцева влада спробувала населити її живими міфами, з якими містяни живуть досі. Перший — про зону порто-франко. Одеситів переконали, що є можливість зробити місто зоною вільної торгівлі, а насправді — тіньової. В це було легко повірити, було добре уявити собі зону, де люди багато заробляють і гарно живуть. Мені, дитині, за спогадами здавалось, що це буде прекрасно і станеться скоро. Одесу населили привидами. Ось привид №1 — одеська мова. Ми вже 30 років живемо з цими міфами. Ми постійно піднімаємось нагору і спускаємось вниз, як у цій роботі».

ІМПРЕЗИ ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА

Як і Львів, відсилає до мистецького життя 90-х Івано-Франківськ. Велика частина експозиції тут присвячена міжнародній бієнале сучасного мистецтва «Імпреза». 

«Станіславів (перша назва міста. — Ред.) засновувався як фортеця. Майже весь час його історія була пов’язана з мілітаризмом, з якимись військовими традиціями, — звертає увагу куратор розділу Анатолій Звіжинський. — До 1991 року Івано-Франківськ взагалі був закритим для туристів. У тій чи іншій мірі тут була металева завіса, яка не давала можливість розвивати культуру. Це одне з міст, яке не має мистецької школи. Проте наприкінці 80-х, ще в Радянському Союзі, троє молодих людей ініціювали проведення у місті бієнале «Імпреза». Перша «Імпреза» відбулася 1989 року, її унікальність була в тому, що на ній широко представили міжнародну палітру. Інша унікальність — ця виставка відбулась як бієнале п’ять разів поспіль, проіснувала до 1997 року. Художники створювали бієнале як певну опозицію до тодішніх владних структур, до Спілки художників, художнього музею — всього офіціозу, який не дозволяє творчій людині мислити вільно. Перші три «Імпрези» відбулися у форматі виставок-конкурсів з підрозділами. Дві останні були як кураторські проекти, працювали з більш сучасними формами, там представляли фото, відео, перформанс тощо».

Згодом молодше покоління художників почало створювати власну опозицію вже до бієнале, яка, на їхню думку, стала костеніти. У 90-х виникло поняття станіславського феномену, виразниками якого є насамперед письменники — Юрій Іздрик, Юрій Андрухович, Тарас Прохасько, Володимир Єшкілєв, який і запропонував цей термін. «У ті часи це було нерозривне явище: виставки, концерти, поетичні презентації перетікали одна з одної. Це були своєрідні перформанси, які відбувалися дуже часто. Новий свіжий погляд для маленького містечка», — додає Анатолій Звіжинський.

ІНФОРМАЦІЙНЕ ШАЛЕНСТВО КИЄВА

Завершується виставка Києвом. «Коли я приєдналась до проекту, основна частина концепції була сформована, гостросоціальні речі вже зачепили, — ділиться куратор розділу Надія Пригодич. — Проаналізувавши свої внутрішні відчуття щодо 90-х, я зрозуміла, що мені було б цікаво працювати з освітнім аспектом того часу. Тому що, крім усіляких негативних соціальних і політичних потрясінь, це був потужний інформаційний прорив. Подумала про місце, де все це у Києві концентрувалось. І це — ринок «Петрівка». Він існує досі, але сформувавшись наприкінці 90-х, він став осередком усієї інформації, як позитивної, так і усілякого трешу, піратських фільмів, музики, книжок, журналів. В якомусь аспекті це можна назвати метафорою соціальних мереж».

Центральне місце у цій частині посідає освітня зона, де відбуватимуться різні заходи в межах проекту. Візуальним уособленням інформаційного шаленства є картина Олександри Чичкан An Amazing World of Information, тобто «Дивовижний світ інформації» — на жовтому тлі сотні разів повторюється слово info. Якщо підійти до роботи, букви починають рухатись, миготіти — така оптична ілюзія. Надія Пригодич називає це «психоделічною реплікою щодо тонн інформації, того, як вони оглушують, збивають з пантелику».

А крапка, навіть три крапки наприкінці виставки — інсталяція Іллі Ісупова «Рейв», репліка роботи Олександра Гнилицького, яка існувала один Новий рік 1996-го. Три штучні ялинки, обвішані блискучими іграшками, обертаються у різні боки. Метушливе свято свободи, якою тоді (і досі?) не навчились користуватися.

З більшими чи меншими втратами ми пережили 90-ті. Це був час нових мрій і прощання з якимись ілюзіями і переконаннями. Та інколи втрата водночас стає здобутком.

Марія ПРОКОПЕНКО, фото Артема СЛІПАЧУКА, «День»

«День» у Facebook, , Google+

Новини партнерів
comments powered by HyperComments