Дмитро Табачник ніколи не робив уроків, а у Едуарда Гурвіца були приводи до міліції

Несподівано виявилося, що ніхто із них про політику навіть не думав. Це зараз у творах на вільну тему рідко хто пише, що мріє бути лікарем, учителем, інженером або військовим. Інші часи, нові пріоритети, в пошані професії менеджера, бізнесмена, політика. А раніше... Зовсім як у популярній КВКівській пісеньці: «не знали наши мамы, не знали наши папы, что дети непростые в семье у них растут»...

Дмитро ТАБАЧНИК, народний депутат ВР:

— Я замість останнього дзвоника пригадую запах зеленки. Останні два тижні шкільних занять провів у лікарні. Зустрічався з дівчинкою із сусідньої школи. Мої залицяння не сподобалися хлопцям із її компанії. Напали несподівано, сили були нерівними. Результат плачевний — струс мозку й декілька швів на голові. Але, як то кажуть, друзі пізнаються в біді. Всі однокласники щодня мене відвідували. Я закінчив середню школу №4 (одна з найстаріших у Києві, заснована ще 1904 року). Ми були дружною командою. Звичайно, пустували, але навчання все одно було на першому місці. Я навчався добре, брав участь у районних, міських та республіканських олімпіадах не лише з гуманітарних предметів, але й з фізики, хімії, географії. При цьому ніколи не виконував домашніх завдань. Одного разу мій дід, інженер-винахідник, поділився сімейною мудрістю: «Розумній людині з хорошою пам’яттю робити уроки вдома не обов’язково». Він сам так чинив із четвертого класу, а я проникся цією конструктивною ідеєю в п’ятому. Економія часу колосальна! Прогулював заняття помірно...

До випускного вечора батьки готувалися заздалегідь. Батько з відрядження привіз відріз велюру (тогочасний писк моди). Уперше в житті мені пошили дорослий костюм. Вечір запам’ятався веселою відчайдушністю. Батьківський комітет пильнував, аби культурно гуляли, без хлоп’яцького з’ясування стосунків. Світанок зустрічали, катаючись Дніпром на катері.

З однокласників блискучу наукову й політичну кар’єру зробив лише я. Проте друзі ніколи мене не обсідали особистими проханнями. Навпаки, я відчував їхню дружню підтримку. Дівчата навіть обурювалися, коли в пресі читали критичні статті про мене. Востаннє всі зустрічалися три роки тому на п’ятнадцятиріччя закінчення школи. Ми подорослішали, переступили рубіж другої половини життя.

Найкращим моїм другом був і залишається Ігор Науменко. Ми жили по сусідству. Я завжди ним пишався: майстер спорту з боксу, чемпіон України у вазі до 76 кг, грав за «Динамо», потім — за «Буревісник». Зараз працює в одному із престижних клубів Флориди тренером. Із однокурсниками з Київського університету таких теплих відносин, особливо у перші роки навчання, не було. Вуз — кращий в Україні, а історичний факультет — один із найпрестижніших. Вступити дуже нелегко. Студенти розділені на три категорії, що відповідають соціальним прошаркам суспільства. «Золота молодь» Києва — діти відповідальних працівників ЦК, апарату, Ради міністрів; звичайні хлопці, що всього домоглися власною завзятістю та знаннями; вихідці з села, які вступили після армії, пройшли через підготовчий нульовий курс.

У той час за звичайне покладення квітів у Шевченківські дні могли запросто виключити з університету. Наш декан, на жаль, уже покійний, Анатолій Федорович Кищенко нас опікав. Найбільш норовистих викликав «покурити», попереджав про можливі неприємності. Він не про себе думав, а просто наставляв на добрий розум.

Едуард ГУРВІЦ, народний депутат ВР, член фракції «Громада»:

— Шкільна пора чудова! Вже 33 роки пройшло. Якщо із навчанням особливих проблем батькам я не доставляв, то із поведінкою... Я мав славу хулігана й забіяки, декілька разів були приводи до дитячої кімнати міліції. До 11 класу через це не приймали до комсомолу, а одного разу після бійки навіть постало питання про виключення зі школи, але обійшлося.

З усіх предметів більш за все подобалася математика. Її читала наш класний керівник Надія Валер’янівна. Зате терпіти не міг хімії та біології, але їх викладача, пані Томм, обожнював увесь клас. Вона була педагогом від Бога, вміла знаходити спільну мову із кожним. Все, що росло й цвіло на підвіконнях та навколо школи, — її рук справа. Сьогодні, з висоти прожитих років, розумію, що даремно мало уваги приділяв вивченню іноземних мов. Учитися поїхав до Ленінградського інженерно-будівельного інституту. Там вступити було набагато легше, ніж в Україні. Менше звертали увагу на «п’ятий пункт», а вимагали знання. Чудові були роки. Гуртожиток на Фонтанці по 20 чоловік у кімнаті, літні будзагони... Важка хвороба матері змусила перевестися на заочне відділення. Про те, що коли-небудь стану народним депутатом, навіть не думав.

Олександр МОРОЗ, член Соціалістичної партії України, народний депутат ВР:

— У нас був дуже сильний клас: один золотий медаліст, троє закінчили зі срібними медалями, в моєму атестаті лише одна «четвірка». Із 35 чоловік — 30 закінчили вузи. Особливо запам’ятався випускний вечір, усі такі схвильовані та урочисті. Номери художньої самодіяльності, пустощі, танці. Я тоді більше підпирав стінку, бо соромився свого невеличкого зросту. Це вже через рік, коли навчався в сільськогосподарській академії, швидко «витягнувся».

Учитися завжди любив, із першого класу подобалася математика, а у вузі вже в сімнадцять років написав наукову працю по металознавству, очолив наукове товариство. Обожнював нарисну геометрію, креслення.

Пам’ятаю, як ми всім курсом прогуляли лекції у день польоту Юрія Гагаріна в космос. Увечері пішли на футбол. У той час потрапити на матч вельми важко було. Саме тоді став не тільки вболівальником, а й активним гравцем.

Наш курс, та й взагалі інженерний факультет, вважаю унікальним. Навіть через З0 років із різних куточків країни приїхало близько 60 чоловік. Зі своїми друзями-однокашниками регулярно зустрічаємося. Раз на два-три місяці збираємося у когось удома — така собі виїзна нарада клубу однодумців. Обговорюємо проблеми — від політичних до суто житейських. Дехто вже на пенсії, а найліпші мої товариші працюють викладачами Аграрного університету. Анатолій Димко на кафедрі експлуатації, а Степан Лехман завідує кафедрою охорони праці.

Степан ХМАРА, голова Української консервативної республіканської партії (УКРП):

— Мої шкільні роки припали на цікавий час, це була зовсім інша епоха. Після смерті Сталіна повіяло теплом. Я жив на Західній Україні, а наші вчителі приїхали переважно зі Сходу. Ми дивувалися, чому вони так переймаються, коли пролунало повідомлення про смерть цього ката. Я намагався своїх дійсних емоцій не виказувати, бо навіть школяр міг опинитися в місцях досить далеких від рідної Львівщини. Довго витримував натиск і не вступав у комсомол. Мав гарну відмовку: до школи треба ходити пішки шість кілометрів через лісок, а з активістами в наших місцях довго не розмовляли, в будь-яку хвилину можна було з мотузкою на шиї опинитися на гілляці. А головне — не вірив я в ці ідеї «світлого майбутнього». Тільки в десятому класі, коли зрозумів, що без значка ВЛКСМ годі навіть мріяти про вищу освіту, став формально комсомольцем. Учитися далі хотів страшенно. Ніяких пільг, як дітям колгоспників, не мав і в Політехнічний не пройшов по конкурсу, вони тоді були величезні.

Засів за підручники, працював шофером. Пам’ятаю, що в останній вечір навчання освідчився в коханні своїй колежанці. Потім ми не бачилися багато років. Вона стала агрономом, вийшла заміж. А я попрацював на шахті в Казахстані, перш ніж став студентом Львівського медичного інституту.

Гадаю, я був неконфліктним. Проте з викладачкою історії КПРС весь час сперечався. У політичних дискусіях загартувався саме в студентські роки.

P. S. Напевно, не менший інтерес у наших читачів викличуть і шкільні спогади не тільки самих знаменитостей, а й їхніх друзів. Вони знали майбутніх «зірок» не з екранів ТБ, які наводять лиск, а за реальною дитячою та юнацькою тусовкою. Тусовкою, що формувалася їхніми спільними зусиллями та яка, в свою чергу, формувала їх самих. Що з того, що впадало в очі десятки років тому, проявилося в долі та характері ваших шкільних друзів, котрі стали відомими? Чи змінили їх роки й успішна кар’єра? Що саме, на ваш погляд, визначило їх успіх?Відділ приватного життя газети «День» пропонує відгукнутися й поділитися своїми давніми та нинішніми враженнями всіх друзів теперішніх популярних особистостей — у політиці, економіці, культурі, шоу-бізнесі. Чекаємо ваших листів за адресою: 254212, Київ, вул. Маршала Тимошенка, 2л, «День»; і дзвінків по телефону 414-91-26, Лігачовій Наталі.