Що насправді відбувається в Мінську?

Переговори з донбаського питання тривають, але поки без стратегічного просування вперед. Дипломатична пастка, в яку загнав агресор Україну в 2014 — 2015 рр. у вигляді Мінських домовленостей, допомогла зупинити актину фазу війни в Донецькій і Луганській областях, проте вона не дозволяє українській стороні повернути фактичний контроль над окупованими територіями. Проблема в тому, що Росія разом із підконтрольними їй терористами за п’ять років так і не виконала навіть першого пункту підписаних нею домовленостей — припинення вогню, яке б було тривалим і всеосяжним. Не кажучи вже про те, що навіть у разі всебічного виконання угоди всіма сторонами Україна навряд чи поверне повноцінний контроль над окремими районами двох областей. 

Останнім часом відбулися певні події і пролунали заяви, які показують температуру тактичного протистояння. Після останньої зустрічі в Мінську в рамках Тристоронньої контактної групи було заявлено, що ТКГ продовжує роботу над реалізацією домовленостей лідерів країн Нормандської четвірки в Парижі. «Українська сторона закликала РФ забезпечити режим припинення вогню, відкрити нові КПВВ на лінії зіткнення, звільнити утримуваних осіб, надати допуск представникам Міжнародного комітету Червоного Хреста. Особливо кричущим порушенням 18 лютого 2020 року стала спроба НЗФ ОРЛО влаштувати провокацію, здатну поставити під питання сам процес мирного врегулювання на Донбасі. Хоча обговорення питання додаткових ділянок розведення триває, українська сторона жорстко наголосила: спроба прориву 18 лютого 2020 свідчить про бажання зірвати виконання домовленостей лідерів країн Нормандської четвірки в Парижі», — написала у «Фейсбуці» прес-секретар представника України у ТКГ Леоніда Кучми — Дарка Оліфер. Певні деталі знаходимо на сайті ОБСЄ, де розміщена заява спеціального представника Діючого голови ОБСЄ в Україні та в ТКГ посла Хайді Грау. «Припинення вогню є ключовим положенням Мінських угод. Тому події останніх днів не можуть не турбувати... Це не прийнятно... Поряд із загальною ситуацією безпеки в зоні конфлікту в центрі уваги Робочої групи з безпеки сьогодні були питання, пов’язані з визначенням додаткових ділянок розведення сил і засобів. Сторони приділили багато часу і зусиль цьому питанню, проте воно ще вимагає доопрацювання. ... Гуманітарна робоча група обговорювала питання, пов’язані з обміном утримуваними, забезпеченням ефективного пошуку зниклих безвести і можливостями відкриття нових пунктів пропуску через лінію дотику. Економічна робоча група приділила особливу увагу питанням виплати пенсій і водопостачання в окремих районах Донецької і Луганської областей (ОРДО і ОРЛО). Політична робоча група обговорювала питання, пов’язані з особливим статусом ОРДО і ОРЛО, а також імплементацією «формули Штайнмаєра» в українське законодавство», — йдеться в повідомленні (osce.org).

«Звертаємо особливу увагу на останнє речення», — зауважує у себе на ФБ державний діяч Євген Марчук. Не дивлячись на агресивні дії Росії і порушення перших пунктів «Мінська», переговори щодо особливого статусу ОРДЛО і втілення так званої «формули Штайнмайєра» продовжуються. І це погани знак, тим більше коли відповідну інформацію ми дізнаємося зі звіту ОБСЄ, а наші переговірники про це мовчать. Чия це ініціатива обговорювати особливий статус ОРДЛО і «формулу Штайнмайєра» у Мінську – Москви чи Києва? Це неприпустимо, про що, в тому числі, свідчать дані останніх соціологічних досліджень Центру Разумкова (проводилося з 13 по 17 лютого 2020 р.) про ставлення українського суспільства до ситуації на сході України. 

Отже, 44% респондентів вважають, що на сході України відбувається війна між Україною і Росією, ще 19% — що там відбувається сепаратистський заколот, підтриманий Росією, 14% поділяють думку, що на сході України відбувається громадянська війна — конфлікт між проукраїнськи і проросійськи налаштованими громадянами України, 10% — війна між Росією і США, і 6% — що на сході України відбувається боротьба за незалежність Донецької та Луганської народних республік.

Говорячи про політичне майбутнє територій «ДНР» та «ЛНР», більшість громадян України (54%) хотіли б, щоб ці території повернулися до складу Донецької та Луганської областей України на тих же умовах, що були раніше, 13% — щоб ці території повернулися під контроль України, але отримали більше незалежності від Києва, 6% — щоб ці території утворили автономію у складі України, 5% — щоб ці території відокремилися від України і стали незалежними державами, 3% — щоб ці території відокремилися від України і увійшли до складу Російської Федерації.

Встановлення миру на Донбасі силовим шляхом (відновлення військовою силою  контролю України над територіями «ДНР» і «ЛНР») підтримують лише 20% громадян (проти цього виступають 56%). Разом із тим лише 13% підтримали б відокремлення територій, зайнятих  «ДНР» і «ЛНР», від України (не підтримують — 65,5%), лише 10% підтримали б визнання Криму російською територією в обмін на звільнення Донбасу (не підтримують — 70%). До речі, днями Президент України Володимир Зеленський під час форуму Age of Crimea 2020 якраз заявив: «Сьогодні ми робимо все можливе, щоб припинити війну на Донбасі і не втрачати щодня найкращих наших українців, на це спрямовані всі наші зусилля, але це не означає, що Крим знімається з порядку денного, зможе стати ціною миру на Донбасі».

Більшість респондентів (62%) виступають проти надання і закріплення в Конституції «особливого статусу» окремих територій Донецької та Луганської областей (підтримують це лише 21% опитаних). Ще менш популярною є ідея введення в Україні федеративного устрою (68% її не підтримують, підтримують — 11%). Також переважно відкидаються громадською думкою такі компроміси задля досягнення миру на Донбасі: амністія  всім тим, хто брав участь у бойових діях на Донбасі (не підтримують 63%, підтримують — 14,5%), відмова від євроінтеграції, вихід з Угоди про асоціацію з ЄС (не підтримують — 60%, підтримують — 20%), надання російській мові статусу другої державної (не підтримують — 54%, підтримують — 31%), відмова від перспективи членства в НАТО, закріплення в Конституції нейтрального статусу України (не підтримують — 54%, підтримують — 26%).

Як бачимо, особливий статус для ОРДЛО більшість українських громадян не підтримують. Проте це не означає, що переговори в рамках нормансько-мінського формату мають припинитися. Інша справа, що свої кроки українська влада має краще пояснювати суспільству. Заради чого ми йдемо на ті чи інші поступки і як вони реально можуть допомогти деокупувати і реінтегрувати наші території. І взагалі — чи існують у нас запасні варіанти дій щодо окупованих територій?

З цього приводу на згаданому форумі міністр закордонних справ України Вадим Пристайко заявив: «Президент говорив про те, що існує «план Б», але це не означає, що «план Б» — це бетонна стіна заввишки шість метрів. Ми швидше говоримо... наприклад, це ті зміни, які відрізняються від Мінського процесу. Наприклад, миротворча місія, якої також немає в Мінському процесі, але це якась зміна, яка дала б нам змогу просунутися вперед. Ми всі з вами, очевидно, розуміємо, що Мінські домовленості зупинилися в тому стані, в якому вони зараз є, і не дають прогресу, якого ми від них очікуємо».

Дійсно, актуальність перегляду Мінських домовленостей давно вже перезріла. Це розуміють як в Україні (представники влади неодноразово про це заявляли), так і на Заході (під час зустрічі «норманської четвірки» в Парижі канцлер Німеччини Ангела Меркель підтримала цю ідею).

Нещодавно Вадим Пристайко якраз повідомив, що українська сторона зараз працює над тим, «щоб змусити усіх учасників погодитися, що Мінські домовленості вичерпали себе і потребують змін». Міністр вказав, що деякі зміни в Мінські угоди вже внесені, зокрема «формула Штайнмаєра й розведення сил» і підкреслив, що «Росія проти цих дій не заперечувала». За словами Пристайка «напевно, з часом буде згенеровано новий документ, який буде простіше виконати та досягти результатів». Щодо ключового положення Мінських угод, які передбачають проведення місцевих виборів на окупованих територіях, міністр підтвердив приготування до можливої дати у жовтні цього року. При цьому він сказав, що Україна наполягає, що вибори не можна буде проводити без українського контролю над кордоном із Росією (voanews.com).

Насправді усі розуміють, що єдина країна, яка виступає проти перегляду «Мінська» (за винятком коли йдеться про поступки з боку України), — це Росія. Незважаючи на те, що «куратор» українського направлення в Кремлі змінився («голуб» Дмитро Козак замінив «яструба» Владислава Суркова), глобально це не вирішує проблеми, адже все це більше схоже на «доброго» і «злого» поліцейського, кінцевою метою чого все одно є вирішення «українського питання» різними способами. Про це свідчать як останні заяви президента Росії Володимира Путіна про «один народ», так і його вже колишнього помічника Суркова «Украины — нет». В цих реаліях виникає запитання: чи здатні Україна і світ змусити агресора переглянути Мінські домовленості і взагалі — повернути окуповані території?

«Я неодноразово говорив, що Мінські домовленості були потрібні для того, щоб зупинити гарячу фазу війни, — коментує «Дню» колишній міністр закордонних справ Володимир Огризко. — В цьому їх важливе значення для України. Внаслідок цього наша країна отримала можливість відновити свої Збройні сили. Інакше криваві події могли розвиватися тим самим темпом, як і на початку війни. В цьому плані згадані домовленості мають безумовний плюс. Зауважу, що попередня влада, коли уклала ці домовленості, не поспішала їх виконувати. Хоча це і звучить досить цинічно, але це була єдина правильна позиція для того, щоб виграти час для підготовки можливих інших актів збройної агресії з боку Росії. Але проблема полягає в тому, що теперішня влада чомусь вирішила, що ці угоди, які навряд є реальним способом повернення Донбасу і Криму, можуть використовуватись як інструмент. Нинішня влада погодилася на «формулу Штайнмайєра», на розведення сил і таке інше. Це свідчить про те, що замість того, щоб ставити питання про нову стратегію з повернення окупованих територій, ми йдемо хибним шляхом. Зараз треба йти шляхом не покращення поганого, а всього того, що має відповідати міжнародному праву та національним інтересам України. Щодо можливої зустрічі в Нормандському форматі, то тут питання: що ми ставимо за мету? Якщо наша мета капітуляція, то тоді можна зустрічатися через кожні два тижні й підписувати умови капітуляції. Але це не той шлях, по якому ми підемо. Навіть якщо хтось у владі на це піде, то українське суспільство цього не дозволить. З приводу нових фігур, які начебто представляють Росію, то все залежить не від них. Так само як не залежало від Суркова. У Кремлі все робиться по волі царя. Тому ані Козак, ані Сурков навіть у відставці просто так нічого б не сказали без дозволу Путіна. В України абсолютно переконлива позиція. Ми міжнародне право не порушували і ми за те, щоб максимально швидко були відновлені права країни, яка стала жертвою агресії. Це вимоги, за якими живе цивілізований світ. Таким чином, ми можемо отримати від наших західних партнерів жорстких та болючих санкцій стосовно Росії».