Технологічний прорив

Однак переконливі поразки Явлінського та Жириновського на фоні перемоги Путіна в першому турі за досить високої явки виборців показали, що Путін дійсно намацав те заповітне, що відповідає сподіванням країни. Причому ця його цілісність натури й наявність саме того стержня або характеру, якого так не вистачало Явлінському, як, втім, і багато яким іншим політикам, було настільки очевидним, що не потребувало якоїсь виразної економічної програми або стратегії розвитку країни.

Проте було б великою помилкою вважати, що найяскравішою характеристикою Путіна є його слова, що стали знаменитими, — «мочити в сортирі». Якраз його лексика, навчання в Ленінградському університеті, котрий відрізняється високим рівнем підготовки, близькі й, мабуть, навіть дружні стосунки із Собчаком — безперечним найяскравішим інтелектуалом Росії, говорить про зворотне — ця знаменита фраза є безперечною знахідкою піарників Путіна. Можливо, що він її репетирував.

Про цілком інше сприйняття дійсності свiдчать справи Путіна, які багато в чому залишаються за кадром, і на які у нас майже не звернули уваги.

Коли Путін став головою уряду, він почав цікавитися розробкою програми розвитку країни, для чого звернувся до низки відомих академічних інститутів. Але те, що він отримав, представляло, за влучним висловом однієї з відомих російських газет, новий модифікований план ГОЕЛРО. Переглянувши ці програми, які спричиняють оскому, він зрозумів, що потрібно діяти нетрадиційно. Він створює Центр стратегічних розробок на чолі з талановитим економістом з Німеччини Грефом для вивчення, по- перше, того, що з себе представляє Росія як держава, і, по-друге, для розробки стратегії її розвитку на 5-10 років із залученням найширшого кола фахівців — юристів, істориків, політиків, економістів тощо. Було надіслано пропозиції на адресу понад 100 різних організацій найширшого поля діяльності. А відсутність програми в передвиборній кампанії — краща характеристика Путіна як людини справи, яка не обіцяє того, в чому до кінця не розібралася. Водночас, концентрація кращих інтелектуальних кадрів, пошук нестандартних підходів, низка заходів, прийнятих протягом останніх років Росією, є кращою характеристикою того, що Росія починає усвідомлювати себе не як імперію, а як державу, починає повертати проекції назад і докладає максимальних зусиль, щоб найбільш безболісно увійти до світового економічного й політичного простору як повноцінний і рівний гравець, при цьому не втрачаючи своєї ідентичності.

Як приклад можна навести розроблену в 1998—99 рр. «Концепцію державної інформаційної політики», основна мета якої — «формування єдиного інформаційного простору Росії та її входження до світової інформаційної спільноти». Не зупинятимуся на ній, оскільки вона заслуговує на окрему статтю, але можу навести ще один факт: у вересні 1998 р. (відразу після кризи!) в Росії створюється Інститут розвитку інформаційного суспільства (ІРІС), до ради директорів якого увійшли впливові професіонали з різних областей знань.

Проблеми, що хвилюють Росію, ми могли досить чітко побачити з дискусії в «Епіцентрі» з С. Карагановим. І ця дискусія особливо явно виявила наше «хуторянське» сприйняття дійсності, що постійно спричиняло сміх у Караганова. Це сміх вчителя перед дітьми, які уявляють із себе дорослих. Журналісти навіть не розуміли, про що він говорить. Адже коли С. Караганов говорив про те, що Україна не цікава для Росії як економічний партнер, він абсолютно не грішив проти істини, більш того, він говорив про наболіле. Адже Росія також не цікава як економічний партнер для західних країн, за винятком деяких сфер економіки, оскільки в західних країнах зростає розуміння відносної безперспективності роботи на ринках країн з низькою купівельною спроможністю населення. А середньодушовой дохід у Росії більший, ніж в Україні. І з цього погляду можна зрозуміти Караганова, коли він говорив, що тільки в торгівлі й взаємодії з багатими країнами можна стати багатими: з країнами, де середньодушовий ВВП складає понад $20000 на рік на людину, а не з Україною, де цей показник — $600 на рік на людину. І Росія найбільше стурбована не економікою України, а своїм входженням до світової економіки, передусім, на ринки високих технологій. Звісно, вона виявляє цікавість до низки системостворюючих підприємств України. Але, передусім, для того, щоб включити їх до своїх схем для забезпечення своєї стійкості й конкурентоспроможності. Хоча, наприклад, з приводу магістральних трубопроводів Караганов недвозначно дав зрозуміти, що ми можемо втратити таку прекрасну ренту за транзит, якщо не станемо повноцінними партнерами з усіма зобов’язаннями, що витікають звідси, характерними для партнерських відносин. Коливання між позицією молодшого родича й надуванням щік стратегічного партнера може призвести до того, що Росія закінчить перебудову своєї економіки без нашої участі, й тоді вже ми втратимо й цю ренту, та вельми перспективний російський ринок.

Аналіз подій у Росії останніх двох років викликає підозру: а чи таким уже випадковим був цей технічний дефолт, чи це не чітко спланована акція? Надто вже швидко Росія з нього виходить, надто багато плюсів він їй приніс. Маючи таких людей, як Чубайс, здатних мислити стратегічно в світових масштабах, можна бути впевненим, що вони могли прорахувати такий сценарій. Це саме те, чого не вистачає Україні — здібності мислити стратегічно в контексті розвитку світової економіки, а не економіки сусідніх східноєвропейських країн. І в цьому сенсі є характерним візит Л.Бальцеровича до України. Визнаючи його безперечні заслуги в реформації польської економіки та його величезний досвід у проведенні адміністративної реформи, слід сумніватися у доцільності захопленого бажання, що спостерігається зараз, перенести досвід Польщі в Україну.

Л.Бальцерович на семінарі в Києві говорив про аналогію між викривленою економікою й туберкульозом. Так для лікування туберкульозу в Бразилії, Україні й Росії існує єдина методика лікування в залежності від стадії хвороби. Так і з економікою: метод лікування один, а початкові умови — різні. І це положення спричиняє найбільший сумнів, оскільки в України й Росії в порівнянні з Польщею, на мою думку, різні хвороби, що вимагає різних методів лікування. Хоча це й не виключає застосування низки ліків широкого спектра дії.

Завдання Росії — увійти до світового ринку як високотехнологічна країна. Завдання Польщі — увійти до Європейського простору як розвинена країна. А це «дві великі різниці».

І Україні варто не забувати про високі технології, що є в неї, й думати про їхнє збереження й розвиток, що вимагає спеціальних ліків, відсутніх у досвіді Польщі. Більш того, Польща на початку реформ мала рівень монетизації 33%, при цьому 77% землі знаходилося у власності її громадян. Хоча, як справедливо зазначив Л.Бальцерович, основна проблема в реформі сільського господарства полягала не в праві власності, а в наявності торгово-закупівельних і торгово-збутових організацій із соціалістичною формою власності.

Обіцянка Путіна провести кардинальні зміни у зовнішній політиці напряму стосується й України. Чи буде вона повноцінним партнером, чи Росія викреслить її з кола своїх економічних інтересів, залишивши як буферну зону, — залежить від нас і від нашої здатності мислити стратегічно. І, передусім, виходячи з кардинального питання: чи має намір Україна інтегруватися в світовий простір як високотехнологічна країна чи ні, задовольнившись максимальною метою — розмитим поняттям інтеграції в європейський простір. Але як хто? Як бідний родич?

А кожен із нас знає, як люди радіють своїм бідним родичам, особливо якщо вони настирливо й перманентно просять грошей «на життя».

ВIД РЕДАКЦIЇ

Безперечно, деякі процеси в Росії примушують в черговий раз дивуватися бляклості політичних процесів в Україні, аж до того, що інколи починає видаватися, що в сусіда й хата біліша, й жінка миліша. Проте навряд чи протиставлення нашого сьогодення та російського буде в цьому плані настільки полярним, як це вважається у хвилини сплеску «громадянського відчаю». «День» запрошує продовжити дискусію, всіх, хто відслідковує динаміку політичних процесів як у нашій країні, так і у сусідів.