Академік Валерій СМОЛIЙ: Правда історії, якщо це таки правда, завжди патріотична

Історичне знання (утім, саму історію, власне, теж) «роблять» і видобувають аж ніяк не манекени, не безтілесні символи — втілення абстрактних доктрин або ідеологічних систем, не безсловесні виконавці єдино правильних політичних директив «згори», а особистості, реальні, неповторні, живі люди. Тому від мудрості, чесності, якщо завгодно, інтелектуальної мужності вчених-істориків залежить дуже багато (можливо, навіть не менше, ніж від об’єктивного стану суспільства та його свідомості).

Якщо ж говорити про українську історичну науку, то мову, очевидно, варто вести насамперед про її штаб, її «флагман» (висловлюючись військовою мовою), її найпотужніший осередок — Інститут Історії України Національної Академії наук України. Віддаючи належне ролі науки у ВНЗ (а взагалі, тут навряд чи доцільним буде якесь протиставлення, адже наука є неподільною), треба підкреслити, що саме академічні вчені-історики зробили особливий внесок у вивчення минулого нашої Вітчизни. І можуть по праву пишатися цим. Напередодні 75-річного ювілею створення Інституту історії України (липень 1936 р.) про це треба нагадати — так само, як і про страшні й драматичні сторінки історії цієї установи.

Як можна охарактеризувати надскладний, воістину непростий шлях, який пройшов інститут? Які проблеми постають зараз перед колективом, як саме їх вирішують? Які перспективи подальшого розвитку історичного знання в Україні і як це знання співвідноситься з масовою свідомістю? Ці та багато інших питань кореспондент «Дня» обговорив у бесіді з директором Інституту історії України НАН України академіком Валерієм СМОЛІЄМ.

— Шановний Валерію Андрійовичу! 75 років з дня створення Інституту історії України (власне, відлік тут можна вести від відомої постанови ЦК КП(б)У від 23 липня 1936 р.) — це дуже поважна, важлива межа, і тепер, з висоти цих років, очевидно, краще можна проаналізувати той шлях, який пройшов інститут, наукові та громадянські здобутки, втрати, прорахунки, великі звершення... Як би ви загалом оцінили цей шлях?

— Необхідно зазначити, що в різні часи (і трагічні, і в добу «відлиги», і за часів так званого застою, і в сприятливіші роки) Інститут завжди посідав чільне місце в українському історіографічному процесі, процесі осмислення та опрацювання масиву знань з національної історії. Тобто він перебував у основному «річищі» цього, життєво важливого для розвитку нашої галузі знання, історіографічного потоку. Я на цьому особливо б хотів наголосити.

До історії Інституту можна підійти й суто хронологічно, по-науковому, розподіляючи ці 75 років на окремі часові періоди; можна застосувати й суто цивілізаційний підхід, зосередившись на змінах у проблемному полі, тих тематичних зрізах, що їх розробляли співробітники. Звичайно, в будь-якому разі я неоднозначно оцінюю минуле нашої установи, і це цілком зрозуміло, якщо опиратись на реальні факти.

У історії колективу, який я маю честь очолювати, були (м’яко кажучи) й «темні» сторінки. За один рік (1937-й) було знищено фізично практично весь кадровий склад Інституту, а його першого директора — Арташеса Сараджева, розстріляли. Я вже не кажу про речі, пов’язані з пресом ідеології, цензурою тощо. Дуже важким періодом для істориків були роки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн.

Ніколи не можна забувати — і нам, і майбутнім історикам — сумнозвісну постанову ЦК КП(б)У від 29 серпня 1947 року, на розробленні якої наполягав Каганович, під назвою: «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР».

У цьому документі провідний колектив українських істориків-дослідників прямо звинувачували в навмисному відході від принципу партійності, у «відродженні реакційних вигадок українських націоналістичних істориків», проповіді хибних підходів до поглядів висвітлення минулого і сучасного українського народу, негативному впливі на викладання історії України у вишах тощо. Достатньо почитати такий абзац з постанови: «Співробітники Інституту історії України запозичили в буржуазно-націоналістичних істориків Грушевського, Антоновича та інших основні положення, що спотворюють на догоду націоналізму хід історичного процесу. Це, по суті, призвело до відродження тією чи іншою мірою буржуазно-націоналістичних настанов із питань історії України, що викриті партією як ворожі народу України». Вдумаймося: 1947 рік, нещодавно завершилася страшна війна, люди (історики в тому числі) плекають надії на нове, більш вільне життя — і тут така постанова! Її поява, безперечно, стала наслідком, крім усього іншого, і того ідеологічного «водорозділу» воєнних часів.

Ще один показовий приклад — 50-ті роки. Саме тоді ухвалювались добре відомі тези ЦК КПРС про 300-річчя «возз’єднання» України з Росією. І ці тези були негайно — без будь-яких дискусій — покладені як оцінна основа всіх без винятку наукових праць. Тобто партійний апарат, по суті, перебирав на себе функції науковців-істориків і просто наказував, як належить сприймати та інтерпретувати ті чи інші події та факти. Зрозуміло, що такі речі вкрай негативно впливали на атмосферу наукового дослідження та стан наукового знання.

Далі, у 70-х роках, прізвища шанованих співробітників Інституту (назву Олену Апанович, Олену Компан, Федора Шевченка, багатьох інших) теж згадувалися — в контексті «викривання націоналізму», звісно — у партійних документах, де оцінювали стан справ у історичній науці.

І таких прикладів багато. Тому я розглядаю нещодавно ухвалену постанову Верховної Ради України про відзначення 75-ї річниці створення Інституту історії України НАН України як, може, перший за роки незалежності «реабілітаційний» документ щодо української історичної науки та всього періоду переслідування її кращих представників у минулому. Я вважаю, що визнання законодавчою гілкою влади нинішніх заслуг Інституту є дуже важливим та пересторогою, щоб подібне не повторилося в майбутньому.

— Але поряд із тягарем тоталітаризму, який шість десятиліть тиснув на Інститут, були й здобутки — всупереч усьому? Заради об’єктивності й про це треба говорити.

— Це не дискусійне питання. В установі працювали видатні вчені, які істотно збагатили історичне знання в різних його галузях, сферах і періодах. І заперечувати це не можна й не треба. Вперше було створено синтетичні праці — від «Нарисів історії України» до багатотомної «Історії УРСР», видано десятки й сотні змістовних документальних збірників, досліджено цілу низку дуже важливих тем. Лише один приклад: в часи хрущовської «відлиги» на сторінках «Українського історичного журналу» розпочалася дуже цікава дискусія про українську державність (це 60-х років!); співробітники інституту брали активну участь у конференціях у Москві, присвячених питанням цивілізаційного та формаційного розвитку. Тоді ж з’явилася стаття Ф. П. Шевченка «Чому Михайло Грушевський повернувся на Україну», яка порушувала усталений догматизм, історики прагнули до об’єктивного дослідження проблем козаччини, зокрема діяльності Богдана Хмельницького. Було розпочато роботу над історичним атласом, великою проблемою різних соціальних груп тощо

Тобто, підсумовуючи, слід сказати: не можна одномірно оцінювати 75 років роботи Інституту. Не можна тому, що в душі вчених боролися сумління історика й почуття партійної дисципліни, об’єктивність дослідника й суб’єктивізм належності до ідеологічної сфери...

— Валерію Андрійовичу, ми говорили про шлях, пройдений вашою установою. Проте хотілося б поставити питання ширше: а чи можливо взагалі, щоб історик-дослідник писав книги, будучи абсолютно вільним від будь-якого політико-ідеологічного тиску, не озираючись на те, яка зараз влада, якою є політична «погода» в Україні? І як працюється співробітникам вашого інституту зараз?

— Це принципове питання. Якщо абстрагуватись від якихось зовнішніх опосередкованих впливів, яких зазнає будь-який дослідник, який вивчає ту чи іншу тему, від власного суб’єктивізму, від власних суб’єктивних уподобань або політичних симпатій (а їх не оминеш!), то загальна атмосфера в Інституті дозволяє з упевненістю стверджувати: серйозний дослідник не має жодних перешкод у висловленні будь-якої провокаційної точки зору (провокаційної в хорошому сенсі слова, тобто науково мотивованої). Якби ще тільки вдалося повністю позбутися підсвідомої самоцензури (це залишковий синдром), що все ще залишається серйозною проблемою... Але це все значною мірою залежить від самого дослідника, а його особисті риси можуть бути різними. Різною є і структура мислення, і політичні переконання. Сьогодні в Інституті працюють люди найширшого спектра політичних переконань. І тут нічого негативного я не бачу, однак за однієї обов’язкової умови: якщо, звичайно, вони — справжні вчені, критично мислячі вчені.

— А принципи залишаються тими ж самими, що й були: об’єктивність, чесність, наукова порядність?

— Безумовно, так. Звичайно, реальне життя впливає на ситуацію, і так відбувається навіть і на Заході, де вчені-історики (й досить відомі теж) час від часу підписують відозви, в яких закликають можновладців не втручатися в їхню «творчу лабораторію». Однозначно, що цих питань не може уникнути й українська історична спільнота.

— Як ви оцінюєте проблему так званого переписування історії, яка часто дебатується в політикумі і суспільстві?

— Нам справді часто закидають схильність до «переписування історії». Справжнього, неупередженого дослідника такі закиди не лякають, бо незмінний, нетлінний історичний канон існує хіба що в Біблії, але її постулати постійно переосмислюються, обростають новими трактуваннями. Кожне нове покоління істориків привносить у процес історієписання не тільки власні смаки й уподобання, але й переосмислений у ключі нових викликів часу колективний історичний досвід. Тому неможливо уявити собі написану у ХХІ столітті вартісну історичну працю, яка б лишалася на рівні підходів, запропонованих на початку ХХ століття, не кажучи вже про більш ранні часи. Коли говорять про вірність історичній правді, зафіксованій у джерелах, часто забувають, що й саме джерело — це продукт уяви людини, далеко не безсторонньої. Воно народжується у дискурсі певної епохи і відбиває не стільки реальну подію, скільки ставлення до неї оповідача.

Замість того, щоб обмінюватися дошкульними звинуваченнями, історики мають частіше замислюватися над простим питанням: якщо історія переписується раз на півстоліття, а то й частіше, то в ім’я чого це робиться? Якщо задля наближення до історичної істини, розширення оціночно-рефлексивного поля, фактичних уточнень, що в цьому поганого? Інша річ, коли нову моду в історієписанні диктує політична кон’юнктура, намагання історика «вписатися» домінантний у верхах стиль думання, а то й пряме ідеологічне замовлення. На жаль. наш історичний загал досить часто схильний думати за логікою бінарних опозицій, у категоріях «своє — чуже», «не наше — вороже». Багатьом здається, що з патріотичних міркувань можна щось заретушувати, щось прикрасити, про щось промовчати. Очевидно, що такий «історичний пропагандизм» нічого, крім шкоди, дати не може.

— А як ви гадаєте, чи поєднуються, і наскільки гармонійно, такі категорії, як патріотизм історика та його об’єктивність? Який історик є справжнім патріотом?

— Це непросте запитання — бо, коли мова заходить про історика-патріота, то важко обійтися без згадки про історика-антипатріота (і ще багато влучних синонімів можна тут підібрати). Проте постараюся відповісти на нього просто й коротко. Мені здається, що правда історії (якщо вона не препарована ідеологічно, а справжня) завжди є патріотичною.

— Я вважаю, нам не оминути такої дражливої і складної теми, як підручникотворення. Які нові аспекти цього питання (а ми з вами не вперше його обговорюємо) ви могли б відзначити?

— Передусім підкреслю: треба відділяти підручникове знання від наукового, історичного знання. Це різні форми знань, так само, як різними формами знань є мас-медійне знання і те ж наукове знання. У нас же це все досить часто плутають. І найбільша проблема нинішнього підручника — складніша. Справа не в тому, що хтось прагне висвітлювати історичний процес з етноцентричних, а хтось — із антропоцентричних позицій. Проблема полягає в тому, що тобто підручник, коли він доходить до школяра або вчителя, часто виявляється далеко не інтелектуальним продуктом лише одного автора (чи співавторів), а продуктом узгодження позицій. Тобто утворюється такий ланцюжок: спочатку автор подає рукопис; далі відбувається рецензування, подаються зауваження, які автор зобов’язаний врахувати. Далі з’являються відгуки фахівців, подекуди дуже критичні. І автор квапливо починає шукати вихід з цього становища, згладжує всі «гострі кути», а в результаті авторське бачення нівелюється. Ось у цьому — одна з найбільших проблем!

Що ж до питання про створення спільного підручника з росіянами, то скажу стисло: це питання не актуальне зараз. Натомість ми розробляємо дуже, на мій погляд, цікавий спільний науковий проект з Інститутом всесвітньої історії РАН: «Суспільство. Влада. Людина». Це, мені здається, є перспективним.

— Як би ви охарактеризували сучасний, модерний етап розвитку історичної науки в нас і на Заході?

— Якщо лаконічно, то це сегментація колись єдиної історичної дисципліни на багато самостійних, плідних галузей: соціальна історія; політична історія; гендерна історія; історія ідей; економічна історія; історія повсякденності (дуже цікавий новий напрям досліджень) тощо. Крім того, з’являються нові методики та методології дослідження. Але треба при цьому пам’ятати, що той шлях, який пройшла західна історична наука, бере свій початок з кінця ХVIII ст., а перші вагомі результати реально з’являються в ХІХ столітті. Ми ж вважали, що подолаємо цей шлях у форсованому темпі — достатньо запозичити матрицю і накласти фактаж. Проте не зажди простре рішення — результативне. Незаперечно одне — українська історична наука неухильно і впевнено інтегрується в загальноєвропейський історіографічний процес.

— Що ви можете сказати про наукову молодь, яка працює в інституті?

— Середній вік наших наукових співробітників — 40 років. Це, я вважаю, не найгірший показник. У нас працюють молоді люди формату науковця ХХІ століття, не обтяжені ніякими догмами, комунікабельні, які вже стажувалися в провідних західних університетах — і здобули там визнання. Це — наше майбутнє, наша гордість. Проте хотілося б побажати їм більше працювати з джерельною базою, не лише вітчизняною, але й зарубіжного походження, засвоювати, як згадувалося, всі нові методи дослідження, поглиблювати теоретичний багаж знань.

— Останнє запитання. Яка ваша мрія як історика, що ще не зроблено?

— Підготувати й видати «Історію Києва», написану з сучасних позицій, а також «Історію етнічних спільнот в Україні». Це зараз дуже важливо. І, зрозуміло, треба стати до розроблення концепції та видання кількатомної синтетичної «Історії України».