«Своє чи чуже ярмо — все ярмо»

Якщо є історик, який заслуговує на пам’ятник... то це Дмитро Соловей.

Джеймс МЕЙС

Дмитро Соловей народився 4 листопада 1888 року в селі Срібному на Чернігівщині в багатодітній селянській родині. Його дід і батько знали смак кріпацького хліба. Старший брат, Іван, одружившися з донькою багатого підприємця із Сум, забагатів, переїхав до Владивостока й покликав до себе братів. 1898-го десятирічний Дмитро разом із братами їде до Івана. 1898 — 1904 років навчається у Владивостоцькій гімназії. З початком російсько-японської війни юнак повертається в Україну, до Сум ( до родичів брата), де закінчує гімназію. 1909-го вступає на історико-філологічний факультет Харківського університету, захоплюється ідеями Михайла Драгоманова. Відтоді Дмитро Соловей став свідомим послідовником М. Драгоманова. Навчаючися в університеті, захопився революційними ідеями, брав участь у підготовці до антиурядової демонстрації у зв’язку зі 100-річчям від народження Тараса Шевченка. Разом з однодумцем, студентом університету О. Синявським, виготовляє прокламації до Шевченкового ювілею. Про це дізналися агенти охранки. Підпільників схопили й після недовгого слідства вислали під гласний нагляд у Полтаву; обох виключили з останнього курсу університету.

Полтавський період життя Дмитра Солов’я, із дворічною перервою на час служби в армії, тривав з 1914 по 1925 рік. Шукаючи житло під час відбування покарання, студенти опинилися на квартирі, яка належала Мефодієві Аркадійовичу Кулябкові-Корецькому (полтавському поміщику із села Кулябківщина), на вулиці Пушкіна, 125. Дмитро Соловей знайомиться із сестрою господині дому, Марією Іванівною Шарудою, яка походила зі старовинного козацького роду, що оселився в Шишаках. 1916-го їхнє знайомство увінчалося шлюбом. У Полтаві Дмитро Соловей спочатку працює писарем у фабричного інспектора Краузе, згодом статистиком у губернському земстві. Активний у громадському житті, Дмитро стає співзасновником української молодіжної соціалістичної організації «Юнацька Спілка», створює гуртки ЮС у духовній семінарії, учительському інституті, ремісницькій та фельдшерській школах, співробітничає в підпільному видавництві Спілки. На квартирі в Солов’я в грудні 1916 року відбувається останній з’їзд ЮС, на якому було заявлено про потребу об’єднатися спілці революційної молоді з усіма демократичними силами країни. У травні 1916 року, коли сплив термін заслання, Д.Солов’я мобілізують до царського війська. Служив у місті Азові, у запасному піхотному полку. Там же зустрів Лютневу революцію... Засновує в полку Українську військову громаду; від солдатського комітету у квітні 1917-го обраний до Українського Національного Конгресу, що конституював Центральну Раду. Після демобілізації (1918) Д.Соловей повертається в Полтаву. 1918 — 1920 років працює інструктором культосвітніх справ при Полтавській спілці споживчих товариств (ПССТ). Створює просвітницький союз «Українська культура» при ПССТ, редагує журнал «Полтавський кооператор», очолює Спілку працівників кооперативних установ. У жовтні 1920-го разом з іншими кооперативниками та громадськими діячами був заарештований, вирок — розстріл. Про той період Д. Соловей згадував: «Нас розмістили в будинку ЧК (Інститут шляхетних дівчат), у дворі маленька церква петровських часів. У підвалі — камера смертників, тут же був льох, у якому розстрілювали смертників...» Згодом ув’язнених перевезли до Харківської тюрми на Холодній горі. У березні 1921-го на клопотання редактора «Вісті ВУЦВК» В. Еллана-Блакитного ( в умовах українізації бракувало газетних працівників, які знають українську мову) декількох засуджених звільнили. Серед них — Д. Соловей, Остап Вишня, В. Щепотьєв тощо. Спочатку Д. Соловей працює в газеті «Вісті» в Харкові, відтак повертається до сім’ї в Полтаву. 1922-го працює у статистичному відділі Полтавського губвиконкому, а з 1923 року завідує відділом статистики губвиконкому. Тоді ж викладає економічну географію в Кооперативному технікумі, редагує журнали «Полтавський кооператор» і «Молода громада», співпрацює з іншими виданнями, пише краєзнавчо-етнографічні розвідки. 1924—1925 років очолює Термінологічну комісію Полтавського наукового товариства, яка впорядковувала статистично-економічні словникові матеріали. Д.Соловей публікує понад 20 праць, що узагальнюють економічну статистику Полтавщини, зокрема показники функціонування ярмаркової торгівлі. Намагання оприлюднити розвідки українською мовою привернули до вченого увагу каральних органів. Арешт і недовге перебування в тюрмі напровесні 1924 року нагадали дослідникові про дамоклів меч більшовицької інквізиції. 1925-го Дмитро Соловей подався до Харкова.

У тогочасній столиці України він улаштувався завідувачем підвідділу статистики спеціальних галузей торгівлі Центрального статистичного управління України. 1926—1929 років, не полишаючи працювати, навчався в аспірантурі науково-дослідної кафедри історії України, яку очолював академік Дмитро Багалій. Видатний учений зарахував Дмитра Солов’я до категорії «дотепних дослідників сучасного економічного життя України»; за сприяння Д.Багалія Соловей захистив дисертацію і здобув звання наукового співробітника науково-дослідного інституту історії української культури. Працюючи в ЦСУ, Д.Соловей не покинув інституту, аж поки цей заклад ліквідували (1934)... Крім того, Д. Соловей був членом Президії Українського краєзнавчого комітету, співробітником журналу «Краєзнавство» і членом Президії Секції наукових працівників. Написав низку праць із економіки й статистики України. 1934 року Д. Солов’я призначають завідувачем відділу Української промислової кооперації.

1936-го, коли лютував сталінський терор, Дмитра Солов’я звільняють з посади завідувача відділу як політично неблагонадійного. До війни він працював учителем української мови у школах Харкова, був співробітником педагогічного журналу Наркомату освіти УРСР, де опублікував близько 100 праць у галузі методики викладання.

...Попри цькування з боку радянської влади, Д. Соловей не зрадів гітлерівській навалі. Він твердив, що «там, де замість демократії панує диктатура, годі сподіватись на добре: комуністичне чи нацистське ярмо — мулятиме однаково». Тож коли під владою окупанта перебувають знедолені співвітчизники, треба облаштовувати їхнє життя, не даючи знищити українців як національну і громадську спільноту. Д.Соловей очолив школу ім. Лесі Українки в Харкові, заснував «Просвіту» та Українське наукове товариство, видав українською «Буквар» і «Молитвеник». Зусилля просвітника раз у раз наштовхувалися на протидію окупантів. Дмитро Соловей відмовлявся вступати до ОУН, бо не поділяв програмних настанов ні мельниківців, ні бандерівців. «Я на ці програми не пристаю. Де на чолі стоїть провідник, демократії місця не має. Своє чи чуже ярмо — все ярмо», — наголошував він. Утім, хоч би яких поглядів дотримувався Д. Соловей, для комуністичного режиму, що повертався в Україну, він був «ворогом народу» і «націоналістом». Тож 1944 року вчений емігрував до Німеччини, де потрапив до організованого англійською окупаційною адміністрацією табору для переміщених осіб, у якому пробув п’ять років. Д. Соловей зробив своїм кредо слова: «Не втрачай часу, бо вік твій похилий, а роби щось корисне, що виправдовувало б твоє перебування тут, за межами твоєї Батьківщини, поневоленої й розчавленої тяжким чоботом підступного ворога...» Д. Соловей узяв участь у самоврядуванні табору ім. Лисенка і знову виступив як ентузіаст просвітництва. Улітку 1945-го він організував одне з перших повоєнних українських видавництв — «Шляхи на Україну», яке до кінця 1946 року видало 17 книжок (здебільшого дитячих), серед яких було і кілька написаних Солов’єм. Та важливішою була публіцистична і особливо наукова праця Дмитра Солов’я. У несприятливих табірних умовах він заходився писати спогади про часи революції, міркуючи: «Може, це останнє, що взагалі я можу зробити». Але це був лише початок його великої роботи на чужині задля України. Улітку 1950-го Д.Соловей переїздить із родиною в місто Сент-Пол у США. Три роки історик працював прибиральником на фабриці, заробляючи пенсію.

Дочка Дмитра Федоровича, Оксана Соловей, поділяє праці батька на дві категорії: розвідки про Голодомор і про колоніальне становище України в СРСР. Щодо теми Голоду, то її якнайтісніше пов’язано з темою більшовицького терору проти українського народу. Дмитро Соловей чи не першим став досліджувати Голодомор 1932 — 1933 років в Україні, аналізуючи комплекс причин, що призвели до цієї трагедії. На основі розповіді селянина Івана Климка історик відтворив події 1929 — 1933 років на терені Федіївської сільради Решетилівського району Полтавської області, подавши своєрідну соціальну хроніку. Дослідник і публіцист із діаспори М. Стахів писав: «Дмитро Соловей є першим дослідником цієї справи, який науково передав нам не лише точний образ голоду в одній сільській раді на Полтавщині.., але при тому він зафіксував душевні переживання живих осіб цієї історичної драми». Місцевий матеріал не завадив авторові зробити масштабні узагальнення. Аналізуючи статистичний матеріал, Д. Соловей ще на початку 1950-х років дійшов висновку, що цей геноцид коштував Україні 7,6 млн людських життів. Книга «Голгота України» містить панораму нищення етнонаціонального середовища в Україні різноманітними методами.

Книга «Розгром Полтави» побачила світ 1974-го, з нагоди святкування 800-річчя Полтави. У виданні — спомини Дмитра Солов’я, починаючи від 1914-го. Оповідь закінчено 1921 роком, коли автор опинився у в’язниці. Спогади автора, свідомого й спостережливого учасника подій, вирізняються правдивим висвітленням перебігу революції. Розкрито криваві події 1920-х у Полтаві. 1947 року Д. Соловей писав, що його «спомини допоможуть майбутньому історику уявити собі картину українського відродження, а разом з тим і хресного шляху, що ним пройшов наш народ у добу визвольних змагань за часів 1 світової війни і революції 1917 року». Дмитро Соловей активно співпрацював з українськими діаспорними громадськими організаціями й видавництвами, був дійсним членом Української Вільної Академії Наук (УВАН).

Помер Дмитро Федорович 9 липня 1966 року в Сент-Полі (Міннесота, США). Учений залишив нащадкам велику друковану спадщину — понад 360 наукових і публіцистичних праць.

Дочка письменника, Оксана Соловей, народилася 2 липня 1919 року в Полтаві. Закінчила фізико-математичний факультет Харківського університету. 1944-го разом із батьками опинилася в еміграції. З 1950 року живе у США. Перекладає з англійської, французької, російської. За переклад твору французького письменника Веркора «Море мовчить» здобула першу премію на літературному конкурсі Світової федерації українських жінок. Пише спогади, казки, вірші. Має літературні розвідки про творчість Тараса Шевченка й Івана Багряного. Редактор книг: «Розгром Полтави»; «Лекції з історії української літератури» М.Зерова. З 1966 року — член Організації українських письменників, з 1973-го — старший науковий співробітник ВУАН у Нью-Йорку, з 1990-го — член-кореспондент ВУАН. 1992 —1993 років дочка Д.Солов’я відвідала Київ, Полтаву, Харків. Померла Оксана Дмитрівна 21 березня 2004 року.