Весняна пробіжка
На початку квітня навіть непристойно думати, що весна зникає. Адже вона лише на кінчиках пальців, лише натяк, але нелінійність сюжету в тому, що зворушливість кольору перваншу вже стоїть у черзі за літом. Миттєво оглушить раптова спека — головна розрада продавців кондиціонерів, які за останні сезони без будь-яких особливих розумових зусиль вибилися в лідери вдалого бізнесу, і зітре трепетну щирість природи. Весна ще юна, але ми знаємо, як за одну ніч вона може перетворитися на спекотливу красуню, що зветься літо. Тому смакувати цю пору варто саме зараз, коли та ще сонна. Навіть якщо діл по горло, встигаєш випити свій весняний коктейль, нехай і уривками, але вловити його магнетичний дар мотивувати нас на нові ілюзії, складати свій букет вражень, як уміє досвідчений кавовий сомел’є з багатьох сортів кави скласти неповторну композицію. У залік іде все свіже — і забутий за зиму колір неба, і яскраві фарби в одязі, й аромат свіжозораних клумб. Якщо ж є причини для сліз, можна завжди себе заспокоїти, що їх дозволяється навіть ковтати — адже від цього не повніють.
Колись засвоїла одну істину — ніколи не варто йти до лікаря, в якого засихають кімнатні рослини. Пригадала це, побувавши на одній весняній вечірці 40-річних медиків, людей вже досвідчених, але начебто ще молодих. Відразу поглянула на квіти в їхньому офісі — ті дихали відвертим здоров’ям. Так, на перший тест, абсолютно непомітний для господарів, тусовка відповіла. Потім була приємно здивована, як вправно вони грали в уміння відбивати жарти ще дотепнішими імпровізаціями. Визначився навіть своєрідний олімп із найсоковитіших на язик. Кваліфікуючи за спеціалізацією, найяскравішими гострословами виявилися судмедексперти, патологоанатоми і реабілітологи. Люди, що працюють на вістрі і бачать щодня лише сумні сторони життя, володіють таким потужним потенціалом життєлюбства, що своїм запалом допомогли навіть зміцнити власні сили. До речі, найскромнішими в цьому неофіційному змаганні виявилися педіатри і стоматологи. Коли ми приходимо до лікарів, то зовсім забуваємо, що ті теж люди. Їм також буває нічим дихати і потрібне підживлення.
До речі, в недавньому недільному весняному марші захисників Києва було чимало медиків, хоч організатори мітингу не уточнювали професії. Зібралися просто однодумці, аби захистити улюблене місто, якому вже давно важко дихати через дерибан, рейдерство, відсутність мораторію на нові забудови в історичному центрі столиці, захват зелених зон, ігнорування проблеми велосипедної інфраструктури європейського рівня, відсутність таких довгоочікуваних урн для сміття, баків для розподілу відходів та багато чого іншого. Сама спостерігала, як організатори маршу просили зняти значки, прибрати прапорці та інші аксесуари своєї партійної приналежності. Захисники Києва — поза партіями, і нікому не вдалося піарити свою політичну орієнтацію під їхніми прапорами. У цьому угледіла приємний весняний подарунок — адже затяжну і, схоже, вічну гру в кращу партію переміг здоровий глузд. Адже місто — одне на всіх, і часом дихати в ньому, через тонкі рішення лобістів, все важче. Громадськість Києва нині стала такою зубастою і загострено уважною, що ігнорувати її думку стає, на щастя, все важче.
Інша справа, що активність на мітингах і в побуті не завжди відповідає єдиній логіці. Знаю одного захисника чистоти і порядку в місті, який увечері, гуляючи зі своїм собакою, ніколи не прибирає за ним. Пам’ятаю — ще вдень він заявляв про чистоту. Відкрию один секрет місцевого значення — велика клумба перед будівлею МЗС давно стала островом собачої радості. Пересидівши вдома і вирвавшись на вулицю, собаки не встигають добігти до Володимирської гірки. Там їхні туалетні відвертості хоч теж не бажані, але не так помітні, як на клумбі перед такою солідною установою. Ніколи не бачила з совком і мішечком собачника, адже, здається, найпростіше — нахилитися і прибрати за своїм улюбленцем.
Дуже люблю тварин, вони ніколи мене не дратують, але неакуратність їхніх господарів — завжди.
Якось незручно дорослій людині робити зауваження. Та й знайомі медики могли б жартома кваліфікувати невдоволення як сутяжництво, отаке нав’язливе прагнення до своєї правоти. Ось і удаємо, що не помічаємо чогось зайвого під ногами, адже у нас і так далеко не все «в ялиночку», чого вже там випинатись. До того ж — небезпечно для нервів зв’язуватися ввечері з людиною, у якої роками склався найважливіший стереотип, — променад з улюбленим псом. Як мінімум, наражаєшся на грубу відповідь.
Те, що в європейських містах — норма, для нас, схоже, вічний аркуш очікування. Самі культивуємо синдром другосортності, а звинувачуємо кого завгодно, тільки не себе.
У наявності збій у картинці, хоча розумію, що це і дитяча версія дорослої проблеми. Та все ж ранкова весняна пробіжка не дозволяє впадати в депресію, щоправда, знову треба бігти мити кросівки. Розумію — не лише від землі. Що ж — потертий шик нині в моді, але, здається, той пахне більш вишукано. Різниця — як між гойдалкою і візочком. Отже, треба радіти тому, що ти ще на життєвих гойдалках, і продовжувати любити дім, у якому живеш. Своє місто, маю на увазі.
