У Росії шукають вихід із «тупика історії»
Нинішня влада України, захищаючи неукраїнське бачення історії, намагається виставити себе «святіше святої інквізиції». Бо ж у Москві назріває черговий перегляд історії.
Схожа ситуація була наприкінці 1980-х, коли Москва гула від ідей «перебудови», а в Україні був Щербицький.
Нещодавно робоча група з історичної пам’яті ради при президентові РФ Д. Медведєві з розвитку громадянського суспільства і прав людини надала пропозиції щодо заснування загальнонаціональної державно-суспільної програми «Про увічнення пам’яті жертв тоталітарного режиму і про національне примирення», що стали маленькою сенсацією. Ці пропозиції містять достатньо радикальні антитоталітарні установки, які входять у прямий конфлікт із офіційною російською політикою останніх років.
Зокрема, в рамках цієї політики виправдання тоталітаризму було запроваджено базовий підручник для середньої школи «Історія Росії 1900 —1945», який виправдовує або замовчує всі злочини радянського періоду, масові репресії називає інструментом модернізації, а Сталіна — ефективним менеджером.
Нині ж автори проекту програми «Про увічнення пам’яті жертв тоталітарного режиму і про національне примирення», зокрема, пропонують «увічнити пам’ять про загиблих; так, необхідно провести масову установку обелісків та інших знаків пам’яті як у місцях поховання жертв тоталітарного режиму, так і в містах і селищах, де їх заарештовували і звідки їх вивозили. Необхідно розгорнути державно-громадську програму сприяння розшуку та визначення місць поховання жертв репресій».
Стверджується, що «майже всі пам’ятники та пам’ятні знаки встановлено без будь-якої, навіть символічної участі федеральної влади. У переважній більшості випадків ці знаки встановлено за ініціативою і на кошти громадських організацій, приватних осіб, окремих муніципальних установ культури та освіти (музеї, школи), іноді — муніципальної влади, зрідка — з участю регіональних адміністрацій. Безліч, якщо не більшість, пам’ятних знаків, встановлені 15 — 20 років тому, — заставні камені майбутніх повноцінних монументів. У Центральній Росії, де живе більшість населення країни, пам’ятники, присвячені історії політичних репресій, взагалі досить рідкісні». За словами авторів проекту програми, «необхідно надати підтримку жертвам репресій; що живуть серед нас, їх залишилася жменька, але несправедливість по відношенню до них повинна бути відкуплена. Необхідно, нарешті, розсекретити архіви з тим, щоб перестати ховати від самих себе страшну правду про злодіяння, які коїлися у нас в країні». Пропонується «вироблення і прийняття єдиної державної програми створення Книг пам’яті жертв тоталітарного режиму, перейменувати «День народної єдності» на «День пам’яті жертв громадянської війни і національного примирення», прийняти закон про топоніміку, що забороняє увічнювати в назвах населених пунктів, вулиць, площ і т.ін. пам’ять осіб, які несуть відповідальність за масові репресії та інші тяжкі злочини проти прав і свобод громадян; прийняти офіційну постанову про те, що публічні виступи державних службовців будь-якого рангу, що містять заперечення або виправдання злочинів тоталітарного режиму, несумісні з перебуванням на державній службі.
Автори проекту, водночас, називають Росію «найбільш постраждалою з країн, які пережили тоталітаризм». А також закликають як орієнтири обирати «золотий вік» до 1917 року. Хоча, якби він був такий уже «золотий», то навряд чи стався б і більшовизм. Проте ці перебільшення й натяжки виглядають пересічним огріхом на тлі непідробного антитоталітарного пафосу авторів проекту програми.
Зокрема, автори російського проекту програми стверджують, що «приховуючи всім відому правду, ми самі себе ганьбимо і асоціюємо з тоталітарним режимом» — це саме ті слова, які українські історики протягом останніх десятиліть намагалися безрезультатно донести до своїх російських колег і — ширше — громадської думки Росії. Тим часом як російська офіційна історія йшла, за висловом Пушкіна, «Тьмы низких истин мне дороже/ Нас возвышающий обман».
Отже, яка мета такого кардинального перегляду?
Автори проекту програми стверджують утилітаризм своїх дій — мовляв, модернізація країни потребує розкріпачення: «Без освоєння суспільною свідомістю трагічного досвіду Росії в XX столітті видається неможливим рух російського суспільства до реальної модернізації. Почуття відповідального господаря країни у свою чергу немислимо відродити, приховуючи — не стільки від зовнішнього світу, скільки від самих себе — правду про те, що наш народ зробив сам з собою в XX столітті. Приховування правди про минуле позбавляє нас можливості національної самоповаги, без якої ми ніколи не створимо передумови для справжнього патріотизму, а значить, і розмови про модернізацію залишаться благими намірами... Необхідне сприяння створенню в суспільстві почуття відповідальності за себе, за країну».
Цією мотивацією, насправді, дещо підважується моральна цінність пошуків. Адже відверто визнається, що перегляду установок сприяє банкрутство матеріальних засад.
Знаменита «путінська вертикаль», асоційована з апологетикою радянського тоталітаризму, значною мірою вичерпала можливості свого впливу на економіку. Гроші, зібрані в «жирні 2000-ні», доїдаються в нинішні 2010-ті. Росія дедалі більше відтісняється на периферію світової економіки, з нею говорять як з «країною минулого». 4% відновлення економіки — далеко не той показник, що може здолати проблеми країни.
Очевидність історичного тупика і потреби «вітру змін», які раніше серйозно сприймалися лише жменькою інтелігенції, нині дедалі більше поширюються в російському суспільстві.
При цьому історики прекрасно знають, як швидко Росія може пожбурити геть своїх учорашніх кумирів. Досі це траплялося саме через матеріальне банкрутство режимів. Так було з царизмом у голодну Першу світову, так було з СРСР і його порожніми полицями. Про реформи краще починається думати на пустіший шлунок. Тому в нинішнього російського режиму навряд чи є приводи для заспокоєння рейтингами в 70%. Трішки дав слабину — і наслідки передбачувані.
Певною проблемою є те, що, схоже, влада в Росії не надто полюбляє заглядати занадто далеко вперед і усувається від таких «дурниць», як пошук місця країни у світі через десять і більше років. А тому слова — це лише слова. Дехто вважає, що така риторика не матиме практичних наслідків, що поява офіційної антитоталітарної риторики в Росії є лише грою політтехнологів Дмитра Медведєва в пошуку його іміджу. Але навіть якщо так, це все одно свідчить про збільшення популярності відповідних ідей.
На цьому тлі цілком абсурдною виглядає українська дійсність.
В Україні антитоталітарні настрої набагато сильніші, ніж у Росії. Приміром, за даними соціологів, кількість тих, хто прихильно поставився до спорудження пам’ятника Сталіну в Запоріжжі й тих, хто засуджував це, співвідносилася як 1 до 7.
У Росії ситуація інша — більше людей підтримують Сталіна, ніж його засуджують.
На даний час 45% росіян вважають, що Сталін своєю політикою і діями відіграв позитивну роль в історії країни, тоді як 2009 року в цьому були впевнені 49% респондентів, а минулого — 51%, повідомили днями експерти Левада-центру за підсумками березневого всеросійського опитування. Дослідження також показало зростання числа росіян, що негативно ставляться до діянь Сталіна: із 33% в 2009 році до 35% цього року, а також тих, хто не може висловити свою думку (відповідно з 18% до 20%).
Але при цьому нинішня влада України досі тримає в ув’язненні вісім чоловік за відпилювання голови незаконно встановленому пам’ятнику Сталіну, який офіційно визнаний злочинцем українським судом.
Два запорізькі парадокси. Підрив чинними й колишніми служителями Московського патріархату церкви з парафіянами, в результаті якого загинула людина і постраждало ще дев’ять , не є терористичним актом.
А відпилювання голови ідола — Сталіну, який визнаний судом злочинцем, обурює більшість громадян України, і в результаті цього ніхто не постраждав? Невже Сталін для нинішньої влади живіший за десяток громадян України? Чи живіший за всіх живих?
У заявах щодо питань історії українське керівництво стає не просто на бік Росії, а на бік тоталітарної Росії. Коли ти приходиш на чужу землю, твоя цивілізованість визначається тим, чи шануєш ти могили цієї країни. Власне, людська цивілізація почалася з ушанування могил. Так, власне, історики та археологи визначають початок людської цивілізації. До того як люди почали вшановувати могили, вони були дикунами. Очевидно, що постгеноцидний характер України послаблює нашу країну, дає можливість робити з нею те, що влада робить сьогодні. Може, ще й тому влада не бажає чесно думати й говорити про трагедії тоталітаризму.
При цьому слід чітко розуміти, що метою тоталітарного режиму в Україні було знищення будь-яких можливостей для її національного самовизначення. Реалізація цієї мети передбачала ліквідацію національно свідомої частини населення, а також підрив людської бази відтворення національної свідомості — селянства. У 1920 — 1950 рр. Москві наперед вказували, скільки точно «контрреволюціонерів» та «націоналістів» має бути заарештовано й засуджено за певними статтями. На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І і II категоріями (І — на розстріл, II — на ув’язнення). Як правило, в СРСР співвідношення між розстріляними й ув’язненими було 2 — 3 до 1, а в Україні в 1930 рр. воно сягало 4 до 1. У разі невиконання «плану» часто страчувалися самі виконавці, а тому вони намагалися його «перевиконати», заарештовуючи невинних людей. До масових репресій 1930-х в Україні було близько тисячі письменників. До 1938 р. в Україні виходили друком твори 259 українських письменників, після 1938 р. — лише 36. Із 223 письменників, які припинили свою діяльність, лише семеро померли своєю смертю, решту було розстріляно або заслано до концентраційних таборів.
Ті з небагатьох діячів української культури, котрим пощастило вижити під час репресій, змушені були ставати на шлях конформізму, в обмін на життя постійно доводити тоталітарному окупаційному режимові свою лояльність.
Політика керівництва СРСР щодо України була, по суті, окупаційною. Вона полягала в цілеспрямованих діях на знищення України як етнополітичної цілісності та українського народу як носія національної самосвідомості з метою навічного закріплення території України під владою Москви. Імперія не могла змиритися з втратою такої великої й стратегічно важливої території, яку має Україна, та її матеріальних ресурсів. Із цією метою український народ намагалися назавжди позбавити права на свою країну, а в перспективі — знищити, попередньо використавши в інтересах імперії його енергію та людські ресурси. Українці, щоб бути успішними, а часто й просто вижити, були поставлені в такі умови, які мусили відмовлятися від своєї Батьківщини, культури, материнської мови й історії.
Тоталітаризм органічно ворожий українському духові. Тому будь-яка влада, що його захищатиме, буде так само ворожою Україні.
Кожна держава, яка прагне залишити свій слід, легітимізувати свої претензії на особливу роль у світі, повинна мати місію, спрямовану на все людство. Українська місія природно виростає з української історії. Виразну національну рису — волю до свободи, яка в екстремальних випадках навіть має тенденцію до переростання в анархію, — століттями відзначали в українцях іноземці.
Саме українці поклали найбільше жертв у боротьбі з тоталітаризмом — починаючи з півторамільйонних жертв антибільшовицької боротьби 1917—1923 рр. і закінчуючи заповненими українцями таборами ГУЛАГу. Тому для України природна місія, яка виростає з її історії, — бути на межі Європи й Азії, залишаючись при цьому володарем найбільш сутнісної ознаки європейської цивілізації, — відданості особистісній і національній свободі.
